Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

...Чи не про шерстистого носорога говорить гуцульська пам’ять? Адже вчені кажуть, що був такий в дольодовиковий період. Та зник. І ріг у нього був розгалужений, як оленячий. А ще переповідають старі гуцули, що перед потопом була диханя інша, як тепер, її кості то там то тут відкопують по світу...

Ось вам і дідівські придабашки!

Нема такого найглухішого села на всі гори, де би не відали бувалі гуцули про премудрого Соломона. І всі розповіді починаються з того, “який мудрий Соломон не був, а...”.

...зустрів одну файну та охічну жінку, став з нею жити, і вся премудрість йому відпала...

...не знав, яка земля завелика, хоть знав, що земля — як яйце, що стоїть вона на воді. От забаглося мудрецеві зміряти, як-то зависоко від землі до неба. Іде до вірла та просить понести його вгору. Бо тільки орел (вірел) міг найвище злетіти, аж до райських дверей, не далі. Полетів орел до Бога по дозвіл. Не хотів Бог, щоби Соломон і це знав — як задалеко від землі до неба. Каже вірлові:

— Неси його сюди, але най у долину не дивиться, бо впаде і розіб’ється.

Пообіцяв Соломон, але не втримався і зирнув у долину, бо, прецінь, за тим і здоймився у небо. Упав і розбився. Орел узяв смерть Соломона на свою душу. Так став грішний птах, котрим сам Бог слугувався, посилаючи листи на землю, розпитуючи, що в світі діється. До того орел був подібним до Бога, тому його кладуть у церкві на образах, на грошах, на урядах.

Так, як гуцулія зображала в своїх переказах початок і подальший процес світобудови, то мала певну уяву і про кінець світу. Більшість переповідок кажуть так: “Як Велетам і премудрому Соломонові (прообрази сили і духу) настав кінець, так буде і цілому світові”.

Що ж. Народна уява не провиджує смислу людського існування, розвитку природи при фізичному і моральному знидінні на землі. А буде, як при началах проречено: Бог відпустить затерплу руку Алеєву, здригнеться земля, вирветься з тридев’ятої темені Триюда, зірветься і Жертва. Два роки ходитимуть по землі Алей-Ілія і Триюда-Ірод. Останнього півроку зустрінуться на полі Сафатовім, на шкурі того бика, що десь пасе на полонині. Ірод Іллю уб’є. І пуститься дощ — де капне, там усе, що не затопиться, то спалиться, згорить. Настане темнота. Буде це у Велике Пушіння (піст). Від праведної крові, що проллється з бичої шкури, загориться світ, перегорить земля. З’являться чотири ангели, протрублять на всі чотири сторони світу. Повстають вмерлі, зробиться метушня. Впаде сонце, місяць, зорі, земля піде в преісподне, звідки взялася. Тоді світ скінчиться.

Чи це не заклик оберігати все, що довкола дано людині, що в ній самій, пересторога можливості катастрофи?!

Але світ гуцульський веселий та розмаїтий. Як верховинські краєвиди. Як вбрання святешне і на щодень. Навіть при вмерлому на “грушці” (ввечері того дня, коли вмре людина), заводять ігрища (“грушка” — від “гра”), аби забуватися та коротати час. Як би не побивалася родина, а все ж на якусь хвилю “грушка” відволікає, перебиває туск. Кощунські для незвиклого ігри при катафалку наводять на думку про безперервність життя на землі, про закономірні поступи мудрої природи. У цьому є проблиски альтернативи.

Вражає безперервність та послідовність народної міфології цього краю. Ніщо тут не виникає випадково, нічого не пропадає безслідно. Арідник, що вибовтався на початку світобудови з піни вселенських вод, продовжує діяти впродовж століть як постійний головний учасник усіх життєвих обставин верховинського краю. Без нього не відбулося жодної нової віхи, господарсько-економічних здвигів. Він опанує землею...

Наприкінці XVII століття австрійські підприємці розпочали інтенсивний видобуток карпатських руд. А перед цим горами гуляла очисна ватра опришківства. Опришки поховали свої скарби в землю. Як їх видобути? Модна проблема пошуку скарбів охопила і Червону Русь. Ці події дали сильний поштовх до вірування в закопані скарби. З’явилася термінологія — чисті і нечисті гроші. Завузлувалося довкола них розлоге плетиво народних оповідок, живучих і донині.

Ось деякі образки.

Із чистими грішми легше. Вони собі лежать у землиці і світяться, бо прецінь чисті. Це ті поховані опришками на кращі часи. Але є і нечисті скарби — їх злі духи сокотять. Щезник на них сидить. Сидить, хто сидить, а бідного чоловіка кортить до них добутися. Але то дуже тяжка справа. Оповідав мій дід Мирін (його ще в горах звали Шурган, бо довгий був, як теслярська шурган-пила, що нею протеси ріжуть), що сам видів, як Гримало (дідів полонинський сусіда) мав дочиніння через нечисті гроші із Щезником. Їдуть раз кіньми через ріку, а було місячно. Раптом коні як не здоймляться на диби, не заіржуть несамовито! “Який дідько тобі!” - не встиг вимовити Гримало, а Щезник лиш гепнувся межи коні. Невисокий, хромий на праву ратицю (десь Алей кропнув його), у черленім сардаку, черлених гачях, з-під крисані ріжок стирчить, морда цап’яча з борідкою, задерта, очі булькаті: “Я гезде, тутечки, ти мене кликав?” Діди оніміли. Коні стали посеред ріки як вкопані. Бере той, щез би, Грималового коня та веде на берег. І другий кінь іде за ним. “Що не признаєшся? — шкірить Арідник чорні зуби до Гримала. — Не знаєш мене чи встидаєшся? Я ваші маєтки множу, а ти з платою не квапишся...” Як попудить коня, аж мало в скалу не впали, до самих Тарночок гнав їх нечистий, а там зашуміло та затріщало межи сиглами, аж луна у хмари пішла. І щезло.

Дід Шурган давно підозрював Гримала. Та й не лиш мій дід. Села говорили, що той мав Щезника. Одного разу заходить ватаг у стайні Грималові, а там стоїть панок у черленім та на скрипочку йграє, коровки самі заходять на місце (дійниці скачуть під них), дояться, аж кров з вимені покажеться, а не вільно спинитися, заки скрипка не вмовкне. За хвилю повні дійниці молока. На ватагові аж капелюшина встала зо страху.

А платив ще тесть Грималів своєму