Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Ні, на діло, щоб виречи: та воно праве,

Але що ж, коли ворог наш сильний і лютий;

Ні, на чесність, щоб виречи: та вона красна,

Але гори ж бо годі нев перевернути;

Ні, на волю, щоб виречи: я її бажаю,

Але що ж,- не судилось нам вольними бути!

В своє серце лиш глянь, а побачиш, що сам ти,

Сам невольник, в кромішную тьму огорнутий,

Що життя твоє - кривда, і ганьба, і сором,

Що увесь ти затрачений, богом забутий!

Сльозами личенько ти не вмивай!

Годі кохатися,

Час нам розстатися,

Бою піднятися

За рідний край.

Чуле закохання - щастя дитя;

Ми того щастя не ждім від життя!

Проч милі спомини!

Ми - в бою воїни,

Будьмо готовими

Всі до пуття!

Думав я: станеш до бою і ти,

Труднеє діло поможеш вести

Думкою щирою;

Спільною вірою

Станем ми парою

Нужду нести.

Не раз нагадую ті дни,

Коли ми враз гуляли,-

І в самоті не раз вони

Відрадою ми стали.

Немов листки два на воді,

Так ми в житті зійшлися,

Но серця наші молоді

Навіки враз зрослися.

Заскоро розділила нас

Рука могуча долі,

Но нашой приязні весь час

Не ослабить ніколи.

Згадай же й ти часом мене!

Я згадую тя тоже,-

А нині враз прийми моє

Сердечнеє: «Щасть боже!»

Між щастям а горем

Бездонная пропасть.

Надія над нею

Будує міст.

Із сліз кришталевих,

Із бажань сердечних

Між бездною й небом -

Воздушний міст!

Встидно плакати, тужити,

Встидно з горя сповідатись,

Але тяжко з горем в серці

Жартувати і сміятись.

На п’ятім поверсі, народе,

Поет твій жив!

Товариш його був той вітер,

Що ходором в цюпі ходив.

Поламана постіль, стіл, крісло -

Ось все добро,-

Прокляття на бідність - се рання

Й вечірня молитва його.

І в те невсипуче прокляття

Вгорнувся він,

Мов в плащ, що ненавистю гріє,

Аж пок не застудить го скін.

Ой погляну я на поле,-

Поле чистеє дріма…

Гей, мій латаний талане,

Доле темна та німа!

Заховайтеся в тумані,

Розплинітеся росов,

Щоб, неначе хрест тяженький,

Вас не двигав я з собов.

Гляну, що за рай в природі,

Ясність, розкіш, красота,-

Та мені й дивиться годі,

Як неволить гризота.

Для нещасного природа

Мов убитая мовчить,-

Над душею бо голодна

«Хліба!», знай, нужда кричить.

Для нещасного не сяє

Сонце блиском золотим,-

Діток хорих тусклі очі

Догоряють перед ним.

І в його зболіле серце

Ніч потіхи теж не ллє;

Жінка кашляє та стогне

Та й заснути не дає.

Світ дрімає. Блідолиций

Місяць задрімав над ним,-

Певно, бога нема дома,

Та й поснулось всім святим.

Тож все горе світовеє,

Що від сонних утекло,

На мою безсонну думу

Гір-горою налягло.

Написано в р. 1879, ще не друковано.

Знов рік минув. Знов крок один вперед

ступило всім нам дорогеє діло,

і хоть збільшився людовладців гнет,

ми дальший крок підем робити сміло,

і як гора не спинить вихру лет,

не спинить тьма, щоб світло не зоріло,

так гніт, надсилля ані самоволя

бойців за волю не зжене із поля.

Знов рік минув! При вході в рік новий

погляньмо взад, на те, що ми пробули,

згадаймо, браття, кождий крок кривий,

всі помилки, що важко промайнули,

і кождий вдар нещастя громовий,

і сли з нещасть пробутих ми здобули

на дальшу путь собі живу науку,

то в них найдем будущих вдач поруку.

Злічім і кождий луч нового світа,

що прояснив наш розум в рік отсей!

І кожда в нім хвилина, що огріта

сердечною любвою до людей,

і кожде слово братнього завіта,

і чесне діло, й ясний взгляд очей -

се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути

багато сього скарбу вспів здобути!

Злічім, брати, і тих борців за волю,

що сей рік в бою правім полягли,

вшануймо пам’ять їх святов сльозою

і на политій кров’ю їх земли

за їх слідом, за провіднов звіздою

ідім туди, куди вони ішли;

хоть прийшлий рік і нам такую ж долю

зготовить, сміло йдім в війні за волю!

Наче вихор, минають роки,

Відколи мене зрадила ти;

Відколи свойов ніжнов рукою

В моє серце забила ти гвіздь,

Відколи я без сну і спокою -

Умерлець - жию світу на злість.

Розцвітає і в’яне природа,

Проминає сльота і погода,

Наче хмари