Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Так круг мене зміняється світ,

Тільки я не зміняюсь і чую

Біль незмінний, що в серці болить.

Кожда хвиля - для мене розпука,

Кождий погляд - наруга і мука,

Все, що бачу, ховає від мене,

Від чуми мов, свій вид і лице,-

Тільки гвоздя залізо студене,-

Чую добре,- як серце ми жре.

Людські втіхи і людські надії,

Людські сльози для мене чужії,-

Відколи коло власного болю

Весь мій дух ся скипів, наче кров,

Відколи твоя зрада

Роздавила мя лютов ногов.

І минають роки за роками,

І минають віки за віками,

Покоління, мов трави у гаю,

Наче тіні приходять і йдуть,-

Тільки я дарма смерті чекаю,

Мого болю віки не затруть.

І вже тисяча літ проминула,

Моя грудь все ще пільги не вчула;

Ще так само прокотиться друга,

І безмірний їх ряд промине;

Но могила не прийме мене,

І не втихне в душі моїй туга.

Я сиджу, мов мертвий, не думаю,

Тільки чую мій біль,- тільки знаю,

Що, покинувши, ти мя прокляла,

Щоб так довго на світі жив я,

Щоб віку мого нитка тривала

Без кінця, як недоля твоя.

Промине, проплине,

Наче лист по воді,

Все, що в дні молоді

Так боліло мене.

Наче вітер сніги

Нанесе, запилить

В моїм серці і слід

По недавній любви.

Чорні сунуться дні,

Бій, і праця, і труд,-

Мозолі наростуть

На руках і душі.

Но мов скріпле зерно

Під снігами жиє,

Так чуття мя одно

В серці гризтиме все…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В самоті, гризоті

Давні сни золоті

Розійшлись, розплились,

Наче дим по лугах,

І вже ти, як колись,

Не являєшся в снах!

І не раз в сумний час

Гадка чорна летить:

Що невже ж ти нараз

Перестала любить?

І не раз ми ся снить,

Що горов надо мнов

Сяє місяць блідий,

Пахне свіжов травов,

Ліс шумить молодий,

Вдалі потік журчить,

А довкола хрести,

Другий ліс кам’яний.

І здаєсь ми, що ти

Тихо-тихо лежиш

Під хрестом, під травов,

І на місяць глядиш.

Але ні, гляну знов -

І твоє й не твоє

Те могильне лице!..

Ні, не ти се лежиш

Під хрестом, під травов!..

Ні, і не за тобов

Я тут плакать прийшов!

Се лежить тут моя

Затолоченая,

Схоронена любов!

Як тихо, ясно надворі!

Здаєсь, що голос, серцю милий,

Учув би-м за сто миль в тій хвили,

Здаєсь, ті лучі світляні,

Що тихий місяць ллє в долину,

Через сто миль би стать любиму

Вказали, донесли мені.

Пісні тихії, сумнії,

Виливайтесь рівно, вряд

Відтам, де мої надії

В тихих могилках лежать.

Ей, думи золотії,

Насіння чисте,

Коли ваш плід доспіє

І воля блисне?..

Глядіть, брати, довкола:

Весна йде з неба!

Не справлено ще поля,

Як того треба;

Не вкинено ще всюди

В ріллю насіння,

А се ще праця й труди

На покоління!

Хто сіє, той не зараз

Збирає плоди,

І овоч рве не зараз,

Хто сад городить;

А той, хто кров’ю власнов

Зливає ниву

І сіє в ню завчасно

Думку правдиву,

Чи може він жадати

Такого дива,

Щоб завтра вже збирати

По сівбі жнива?..

4/IV

Апостол правди і науки,

Котрого ждав ти день по дню,

Прийшов, простяг потужні руки,-

І легіон ім’я йому.

Но ті, що змаленьку кормились

Дум твоїх скорбних молоком,

Що всьому світові хвалились

Тобою, своїм співаком,

Ті, як нового гостя вздріли,

Позатикали вуха всі,

А то й в поліцію побігли,

Низькопоклонники твої.

5/IV

Ти знов оживаєш, надіє!

Світліє душа, молодіє…

І серце живіше б’є в груди…

О серце! О воле! О люди!

До мої тюрми пораненько

Застукала воля легенько:

«Встань, сину, вже день далі буде!..»

О воле! О серце! О люде!

О воленько-мати, єдина,

Завчасно збудила ти сина,-

Тягар ще лежить ми на груди…

О серце! О воле! О люди!

Тягар той ми віддих спирає,

А руки ланцюг ми тримає,-

Тягар се людської осуди…

О воле! О серце! О люди!

Но воля лиш шепнула слово,

І я підіймаюсь наново,-

Проч пута й тяжкі пересуди!

О воле! О серце! О люди!

12/VI. Стрий

Втомився я. Мов жар, горить все тіло,

Кров стукає у ви́сках, домагаєсь

Спочинку. Слабнуть ноги, нагинаєсь

Хребет додолу. Час покинуть діло,

Хоть на короткий час! Пора присісти,

Хоть і серед дороги!