Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

- Возьміть го ви­не­сіть отам на ву­ли­цю! - крик­нув вкін­ці Ле­он.- А ні, то за­не­сіть до­до­му та прик­лич­те док­то­ра!

- Живо, жи­во! - під­га­няв бу­дов­ничий.

За­ки два ро­біт­ни­ки взя­ли Бе­не­дя за ру­ки і но­ги та по­нес­ли крізь на­товп лю­дей на ву­ли­цю, до бу­дов­ни­чо­го зза­ду пі­дій­шов май­стер му­лярський і дітк­нув­ся йо­го пле­ча ру­кою. Бу­дов­ни­чий зіс­нув­ся і обер­нув­ся нап­ру­го, мов за до­ти­ком пе­ку­чої кро­пи­ви.

- А ви­ди­те, па­не бу­дов­ни­чий, я доб­ре ка­зав…

- Що, що та­ке? Хто ка­зав?

- Я ка­зав,- шеп­тав сти­ха, спо­кій­но май­стер,- не спус­ка­ти ка­мінь на дрю­ках, бо не­без­печ­но.

- Е, ду­рень ти! От мудь, не що ін­ше а п’яний був, не відс­ко­чив, хто му ви­нен! - від­по­вів офук­ли­во бу­дов­ни­чий і від­ве­р­нув­ся. Май­стер стис пле­чи­ма і за­мовк. Але бу­дов­ни­чий по­чув шпильку внут­рі і тро­хи не пі­нив­ся зо злос­ті.

Між тим по­ра бу­ло кін­ча­ти зак­ла­ди­ни. Школьяики спро­ва­ди­ли ра­би­на на ма­лу, до­сить ви­гід­ну дра­бин­ку, і він зліз по ній на дно ро­ву, де на призна­че­нім міс­ці ле­жав фун­да­мен­то­вий ка­мінь. Не верх­ній пло­щі ка­ме­ня бу­ла ви­дов­ба­на чо­ти­риг­ран­на, до­сить гли­бо­ка ям­ка, а дов­ко­ла неї чер­во­ні­лись сві­жі пля­ми кро­ві, що бриз­ну­ли з ра­ни Бе­не­дя. Ра­бин про­мур­ко­тів ще якусь мо­лит­ву, а від­так пер­ший ки­нув не­ве­лич­кий сріб­ний гріш до ви­дов­ба­ної в ка­ме­ні ям­ки. За ним то са­мо школьни­ки, а від­так по­ча­ли й про­чі гос­ті зла­зи­ти схід­ця­ми і ки­да­ти хто більші, хто мен­ші мо­не­ти в під­ва­ли­ну. Да­ми скри­ку­ва­ли та хи­та­ли­ся на схід­цях, під­дер­жу­ва­ні муж­чи­на­ми, тільки Ле­оно­ва доч­ка Фан­ні гор­до і смі­ло зліз­ла до ями і ки­ну­ла ду­ка­та. По да­мах по­ча­ли й па­но­ве один по дру­гім спус­ка­ти­ся до під­ва­ли­ни. По­то­мок польської шлях­ти ішов тут же за Гер­ма­ном і ко­со гля­нув на ба­га­то­го ка­пі­та­ліс­та, ко­ли той бренькнув блис­ку­чим зо­ло­тим ду­ка­том: шлях­тич мав лиш сріб­но­го ринсько­го в ки­ше­ні, але, щоб не пок­пи­тись зі своїм шля­хетським го­но­ром, жи­во ві­доп’яв від ман­же­та зо­ло­ту спин­ку і ки­нув її до ям­ки.

Довго тяг­нув­ся ряд гос­тей, дов­го брен­ча­ло зо­ло­то та срібло, сип­лю­чись у ка­мін­ну ям­ку та за­ли­ва­ючи її блис­ку­чою хви­лею. Ро­біт­ни­ки, що сто­яли над ямою, че­ка­ючи на роз­каз май­ст­ра, за­вис­но гля­ді­ли на ці­лий той об­ряд. Но ось уже ки­дан­ня гро­шей скін­чи­лось - ям­ка ма­ло що не пов­на. Ле­он, що до­сі сто­яв при схід­цях і всіх ви­хо­дя­чих з ями при­яз­но стис­кав за ру­ки (з Гер­ма­ном та з шлях­ти­чем він на ра­до­щах на­віть по­ці­лу­вав­ся), те­пер вис­ту­пив на­пе­ред і ка­зав при­нес­ти пли­ту та це­мент, за­му­ру­ва­ти фун­да­мент. Ро­біт­ни­ки ки­ну­лись спов­ни­ти йо­го во­лю, а він сам тим ча­сом пі­дій­шов ід кліт­ці з щиг­лем.- Тікілі-тлінь! Цю­рінь, цю­рінь! Куль-куль-куль! - ще­бе­та­ла пта­ши­на, не на­ді­ючись со­бі ли­ха, ко­ли Ле­он збли­жав­ся. Тон­кий, чис­тий спів щиг­ля дзве­нів у ти­хім воз­ду­сі, мов скло. Дов­ко­ла всі вти­ши­ли­ся, ці­ка­во по­зи­ра­ючи на за­кін­чен­ня важ­но­го об­ря­ду зак­ла­дин. Ле­он зняв кліт­ку з пта­хом із стов­па і, дер­жа­чи її до­го­ри, про­го­во­рив:

- Мої до­ро­гі су­сі­ди, а ни­ні гос­ті! Ве­ли­кий се­ день для ме­не, ду­же ве­ли­кий. Чо­ло­вік, що со­рок літ блу­кав­ся по без­лю­д­них пус­ти­нях та бур­ли­вих мо­рях, ни­ні пер­ший раз по­ба­чив­ся близьким су­по­кій­но­го прис­та­нів­ку. Тут, в щас­ли­вім міс­ті Дро­го­би­чі, я за­ду­мав уви­ти со­бі гніз­до, кот­ре би бу­ло кра­сою і сла­вою міс­та…

- Браво, бра­во! - зак­ри­ча­ли гос­ті, пе­ре­ри­ва­ючи бе­сі­ду. Леон пок­ло­нив­ся з ус­мі­хом і го­во­рив дальше:

- Батьки на­ші нав­ча­ли нас, що, хо­тя­чи за­ча­ти якесь ді­ло щас­ли­во, хо­тя­чи до­вер­ши­ти єго щас­ли­во і хо­тя­чи ужи­ва­ти єго пло­дів щас­ли­во, тре­ба пе­ре­дов­сім з’єдна­ти со­бі ду­хів міс­ця. Ви ві­ри­те в ду­хів, лас­ка­ві панст­во? Мо­же бу­ти, що є між ва­ми хто, що в них не ві­рить. Я - приз­на­юсь вам - ві­рю в них. Ту, в тій зем­лі, в тих бри­лах ка­мін­ня, в тім си­чу­чім вап­ні, в людських ру­ках і го­ло­вах,- у всім тім жи­ють ду­хи, сильні, таємни­чі. При їх тільки по­мо­чі ста­не мій бу­ди­нок, моя твер­ди­ня. Во­ни тільки бу­дуть її під­по­рою і обо­ро­ною. І тих-то ду­хів поєдна­ти, жерт­вою поєдна­ти, кро­ва­вою же­р­т­вою,- се ціль ни­нішнього ве­ли­ко­го об­ря­ду. Щоб дос­та­ток і доб­ро­бит,- не для ме­не, а для ці­ло­го міс­та,- цві­ли в тім до­мі, ви лас­ка­ви­ми ру­ка­ми ки­ну­ли в сю ка­мін­ну бо­роз­ду зо­ло­те сім’я. Щоб здо­ров’я, ве­се­лість і кра­са - не для ме­не, а для ці­ло­го міс­та,- цві­ли в тім до­мі, я жерт­вую ду­хам сьо­го міс­ця сього жи­во­го, здо­ро­во­го, ве­се­ло­го і гар­но­го спі­ва­ка!

При цих сло­вах Ле­он встро­мив ру­ку до кліт­ки.- Пі-пі-пі! - за­пи­ща­ла пта­ши­на, пер­ха­ючи і хо­ва­ючись по ку­тах, од­на­ко Ле­он жи­во зло­вив її і ви­няв з кліт­ки. Щи­голь ско­ро в ру­ці за­мовк, тільки ди­вив­ся дов­ко­ла за­ля­ка­ни­ми очи­ма. Йо­го чер­во­но­пе­рі гру­ди виг­ля­да­ли, мов ве­ли­ка кро­ва­ва пля­ма в Ле­оно­вій ру­ці. Ле­он ви­няв чер­во­ну шов­ко­ву нит­ку і зв’язав нею щиг­ле­ві кри­ла і но­ги, а від­так зій­шов схід­ця­ми в до­ли­ну, до фун­да­мен­ту. Всі дов­ко­ла мов­ча­ли, мов під яки­мось тис­ком. Ро­біт­ни­ки над­нес­ли ве­ли­ку пли­ту і дов­ко­ла чо­ти­риг­ран­но­го про­ру­бу в фун­да­мен­ті нак­ла­ли це­мен­ту, щоб за­раз же за­му­ру­ва­ти той от­вір. То­ді Ле­он, про­шеп­тав­ши ще якісь сло­ва, зняв пер­ше з пальця зо­ло­тий перс­тень і ки­нув йо­го до про­чо­го скар­бу в ка­мін­ній дуч­ці, а від­так по­ло­жив на­верх щиг­ля. Пта­ши­на ле­жа­ла спо­кій­но на хо­лод­нім смер­тельнім ло­жі з зо­ло­та і сріб­ла, тільки го­лов­ку звер­ну­ла до­го­ри, до не­ба, до своєї яс­ної, чис­тої віт­чи­ни,- но за­раз ве­ли­ка пли­та прик­ри­ла звер­ху той жи­вий-тріб, зат­верд­жу­ючи бу­ду­ще щас­тя до­му Гам­мерш­ля­гів…

В тій хви­лі Ле­он пог­ля­нув вбік і по­ба­чив на фун­да­мен­ті слі­ди ін­шої жерт­ви - кров людську, кров по­міч­ни­ка му­ляр­сько­го, Бе­не­дя. Та кров, зас­тиг­ла вже на ка­ме­ні, вра­зи­ла йо­го до гли­би­ни ду­ші. Йо­му по­ви­ді­лось, що, ві­дай, чи не «ду­хи міс­ця» жар­ту­ють со­бі з йо­го слів і бе­руть зов­сім не та­ку мар­ну жерт­ву, як йо­го жерт­ва. Йо­му при­ви­ді­лось, що тая дру­га, страш­на, людська жур­ба лед­ве чи вий­де йо­му на ко­ристь. Крап­лі кро­ві, зак­ріп­лої на ка­ме­ні, в тем­нім про­ко­пі виг­ля­да­ли, мов чор­ні го­ло­ви за­ліз­них гвоз­дів, що вер­тять, ді­ряв­лять і роз­то­чу­ють під­ва­ли­ни йо­го пиш­ної бу­до­ви. Йо­му ста­ло на­раз якось хо­лод­но, якось тіс­но в про­ко­пі, і він ви­хо­пив­ся чим­бор­ше на­верх.

Гості тис­ли­ся до нього з жи­чен­ня­ми. Гер­ман стис­нув йо­му ру­ку і про­мо­вив го­лос­но:

- Най той не­ве­ли­кий скарб, за­сі­яний при­яз­ни­ми ру­ка­ми