Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

275
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 86
Перейти на сторінку:
в під­ва­ли­ну ва­шо­го до­му, рос­те і мно­житься в ти­ся­чу ра­з! Най ста­не під­ва­ли­ною сла­ви і ба­гатст­ва ва­шо­го ро­ду!

- І так, як ваш дім ни­ні зас­но­вуєсь на під­ва­ли­ні з ка­ме­ня і зо­ло­та,- до­дав з дру­го­го бо­ку та­кож го­лос­но шлях­тич,- так най щас­тя і розц­віт ва­шо­го ро­ду від­ни­ні ос­но­вуєсь на щи­рій при­яз­ні і при­хильнос­ті всіх лю­дей.

Леон ра­діс­но стис­кав ру­ки своїм гос­тя, ра­діс­но дя­ку­вав їм за їх при­язнь і ус­лу­гу, ра­діс­но при­рі­кав пра­цю­ва­ти на­дальше тільки в то­ва­рист­ві і для то­ва­рист­ва,- а все-та­ки в сер­ці йо­го ле­жав ще хо­лод­ний су­мерк, крізь кот­рий гріз­но вид­ні­ли­ся ве­ли­кі чор­ні крап­лі кро­ві, мов жи­ві за­ліз­ні гвоз­ді, про­би­ва­ючі і роз­то­чу­ючі нез­нач­но під­ва­ли­ни йо­го щас­тя. Він чув з усіх слів своїх гос­тей який­сь хо­лод, за кот­рим, ба­чи­лось, ча­ту­ва­ла скри­та гли­бо­ко в їх сер­цях за­висть.

Між тим ро­біт­ни­ки під про­во­дом бу­дов­ни­чо­го за­му­ру­ва­ли з усіх бо­ків фун­да­мент і ви­во­ди­ли швид­ко сті­ну все­ре­ди­ні про­ко­пу. Вда­ри­ла пер­ша го­ди­на.

- Ну, до­сить, лю­ди, на ни­ні ро­бо­ти! - крик­нув Ле­он.- Тре­ба й вам тро­ха за­ба­ви­тись. Та­ких днів, як ни­ніш­ній, в моїм жит­ті не­ба­га­то, най же і для вас він бу­де праз­ни­ком. Тут вам сей­час при­не­суть пи­ва і за­ку­сок, а ви, май­стер, ува­жа­й­те на по­ря­док!

- Добре, про­шу па­на!

- А вас, мої до­ро­гі гос­ті, про­шу за со­бою. Фан­ні, ди­тин­ко, будь гос­по­ди­нею і зай­ми­ся да­ма­ми! Про­шу, про­шу!

Гості, ве­се­ло гу­то­ря­чи, піш­ли по­між ку­па­ми цег­ли, ка­мін­ня та де­ре­ва до до­ща­ної, він­ця­ми та різ­но­барв­ни­ми хо­ру­гов­ка­ми уст­роєної бу­ди на пе­ре­кус­ку. Тільки ра­бин і школьни­ки та де­які дру­гі «ху­си­ти» піш­ли геть, не хо­тя­чи за­сі­да­ти при од­нім сто­лі з «треф­ня­ка­ми».

Поки в бу­ді се­ред ве­се­ло­го га­мо­ру па­ни гос­ти­ли­ся, ро­біт­ни­ки си­ді­ли в ши­ро­кім кру­зі під го­лим не­бом на ка­мін­ні. Два по­міч­ни­ки на­ли­ва­ли пи­во, дру­гі два роз­но­си­ли різ­ни­ки хлі­ба та су­ше­ну ри­бу. Од­на­ко ро­біт­ни­ки бу­ли якось ду­же мов­чаз­ли­ві. Слу­чай з Бе­недьом ще­мів іще всім унут­рі, ба і весь той див­ний жи­дівський об­ряд зак­ла­дин ду­же їм не спо­до­бав­ся. Хто ви­га­дав жи­ву пта­ши­ну за­му­ро­ву­ва­ти? Ні­би то при­не­се щас­тя? А втім, мо­же, й так… Ад­же доб­ре то який­сь ви­га­дав: «па­нам ве­сіл­ля, а кур­ці смерть». А тут ще й ті ро­біт­ни­ки, що від­но­си­ли Бе­не­дя до­до­му, по­вер­ну­ли і ста­ли роз­по­ві­да­ти, як ста­ра Бе­недьова ма­ти пе­ре­пу­ди­лась і зап­ла­ка­ла тя­женько, по­ба­чив­ши сво­го єди­но­го си­на зом­лі­ло­го, ок­ро­вав­ле­но­го. Зра­зу, бі­дач­ка, га­да­ла, що вже по її си­но­ві, але ко­ли їм уда­ло­ся Бе­не­дя прот­ве­ре­зи­ти, то так уті­ши­ла­ся, мов ди­ти­на: зас­ка­кує ко­ло нього, і ці­лує, і пла­че, і йой­кає, так що аж сер­це крається чо­ло­ві­ко­ві.

- Знаєте що, хлоп­ці,- оз­вав­ся май­стер,- тре­ба би зро­би­ти яку склад­ку та під­ря­ту­ва­ти бід­них лю­дей, бо за­ки він бу­де сла­бий та не­за­ріб­ний, то я й не знаю, з чо­го їм обоїм ви­жи­ти. Ад­же ста­ра іг­лою не за­ни­пає на тілько!

- Правда, прав­да! - зак­ри­ча­ли ро­біт­ни­ки з усіх бо­ків.- Ско­ро по вип­ла­ті, то кож­дий по п’ять крей­ца­рів, нам уй­ма не­ве­ли­ка, а їм доб­ро.

- Ну, а бу­дов­ни­чий,- оз­вав­ся кот­рий­сь му­ляр,- він ні­чо не дасть? Ад­же ці­ле не­щас­тя че­рез него!

- Та й ще доб­ре ще, що на тім ста­ло­ся,- ска­зав дру­гий.- Та то ка­мінь міг і п’ятьом так са­мо заїха­ти!

- Тре му ка­за­ти, най та­кож при­чи­ниться на бід­но­го ска­лі­че­но­го.

- Але вже ви ка­жіть,- ска­зав май­стер,- я не бу­ду.

- Ну та що, ска­же­мо ми, гур­том,- оз­ва­ли­ся го­ло­си.

Саме в тій хви­лі вий­шов бу­дов­ни­чий з бу­ди від гос­тей, щоб пог­ля­ну­ти на ро­біт­ни­ків. Йо­го ли­це вже на­ли­лось ши­ро­ким рум’янцем від ви­пи­то­го ви­на, а блис­ку­ча па­лич­ка ду­же жи­во лі­та­ла з од­ної ру­ки до дру­гої.

- А що, ді­ти! - крик­нув він, під­хо­дя­чи до круж­ка.

- Все доб­ре, про­шу па­на,- від­ка­зав май­стер.

- Ну, так ми ся й спра­вуй­те! - і хо­тів іти на­зад.

- Ми би до па­на ма­ли од­ну просьбу,- дав­ся чу­ти го­лос з-по­між ро­біт­ни­ків. Бу­дов­ни­чий обер­нув­ся:

- До ме­не?

- Так,- за­гу­ли гур­том усі.

- Ну, що ж та­ко­го?

- Щоби пан бу­ли лас­ка­ві при­чи­ни­ти­ся до склад­ки на то­го по­міч­ни­ка, що го ни­ні пі­дой­мою при­шиб­ло.

Будовничий сто­яв, не ка­жу­чи ні­чо­го, тільки сильні­ший ру­м’янець по­чав вис­ту­па­ти на йо­го ли­це,- знак, що про­сь­ба ро­біт­ни­ків неп­риємно йо­го дітк­ну­ла.

- Я? - ска­зав він вкін­ці з про­во­ло­ком.- А ви від­ки до ме­не з тою просьбою при­хо­ди­те? Хі­ба я то­му ви­нен, чи що?

- Та, про­шу па­на, і ми не вин­ні, але здаєся нам, го­диться і та­ки тре­ба по­мо­чи бід­но­му чо­ло­ві­ко­ві. Він сла­бий, який­сь час не бу­де міг ро­би­ти, тре­ба ж єму й ма­те­рі ста­рій чи­мось ди­ха­ти.

- Як хо­че­те, то му по­ма­гай­те, а я від­ки до то­го при­ход­жу! Пер­шо­му-ліп­шо­му не­пот­ре­бо­ві по­ма­гай!.. Ще чо­го не ста­ло!..- Бу­дов­ни­чий від­вер­нув­ся гнів­но і пус­тив­ся йти на­зад, ко­ли втім кот­рий­сь з ро­біт­ни­ків, обу­ре­ний та­кою бе­сі­дою, ска­зав го­лос­но:

- Ади, який пан! А сам то­му най­більше ви­нен, що Бе­не­дя ска­лі­чи­ло! От ко­би єго бу­ло так пар­ну­ло, то, пев­не би-м, не по­жал­у­вав не то п’ять, а й де­сять кре­йца­рів на та­ко­го ді­до­во­да!..

- Що? - рев­нув на­раз з усеї си­ли бу­дов­ни­чий і прис­ко­чив до си­дя­чих ро­біт­ни­ків.- Хто се го­во­рив?

Мовчанка.

- Хто се смів го­во­ри­ти? Га?

Ніхто й не пис­нув.

- Майстер, ви ту си­ді­ли: хто се ска­зав? Го­во­ріть, а ні, то вас на­же­ну з ро­бо­ти за­мість то­го ур­ви­те­ля!

Майстер пог­ля­нув дов­ко­ла по ро­біт­ни­ках і ска­зав спо­кій­но:

- Я не знаю.

- Не знаєте? То я вас від­ни­ні не знаю ту на ро­бо­ті. Проч!

- То я ска­зав! - ві­доз­вав­ся один ро­біт­ник, вста­ючи.- Я ска­зав і ще раз ка­жу, що-с ді­до­від, ко­ли не хо­чеш на бід­но­го ро­біт­ни­ка да­ти. А о твою ро­бо­ту я не стою!..

Будовничий сто­яв, мов ска­же­ний, і з лю­ті не міг до сло­ва прий­ти. Ро­біт­ник між тим узяв свій «він­кель», кельню та мі­ру і, поп­ро­щав­ши­ся з то­ва­ри­ша­ми, спо­кій­ною хо­дою пі­шов ід рин­ко­ві. Про­чі ро­біт­ни­ки мов­ча­ли.

- Га, дра­би, лай­да­ки! - гри­мав бу­дов­ни­чий.- О, або він сто́їть о ро­бо­ту! Він би лиш ле­жав го­рі жи­во­том, як то­та сви­ня в бо­ло­ті. Але пож­діть-но ви, нав­чу я вас по­ряд­ку! Не та­кі у ме­не ста­не­те! А то ур­ви­те­лі!

І, ще весь те­ле­па­ючись зі злос­ті та кле­ну­чи всю «го­ло­ту», бу­дов­ни­чий пі­шов

1 ... 4 5 6 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."