Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

Усі сестри Гельман, окрім Хаї і Фані, були старими дівами, які вже зневірилися вийти заміж. Мама розповідала, що Масю одного разу сватав дуже порядний чоловік, але вона йому відмовила, бо розуміла, що без неї родина пропаде.

Сестри за роботою часто співали, але загалом у домі в них було невесело, гнітила бідність, невпевненість у завтрашньому дні, шарпали нерви замовниці.

Я прожила довге життя, але такої дружної родини, такого доброго ставлення один до одного і до друзів ніколи не зустрічала. Я їх усіх дуже любила, вважала рідними, і тільки коли підросла, довідалась, що вони були лише друзями моїх батьків.

* * *

У нашому місті неподалік від в’язниці був великий парк. Його називали парком Любомирських, на честь князів Любомирських, які нібито подарували його місту. Назва міста – Рівне – також пов’язана з цими князями. За переказом, князь Любомирський так назвав місто через те, що з його придбанням у нього стало рівно сто містечок. Парк знаходився на протилежній від Волі стороні міста, і ми там рідко бували.

Одного разу стало відомо, що в парку буде проводитись конкурс на найкрасивішу дитину. Хто приніс цю новину – не знаю, у нашому дворі газет не читали. Швидше за все розповіла про це одна із замовниць Гельманів.

Звістка сколихнула двір. Усі наполягали, щоб мама повела мене на конкурс. Головна складність полягала в тому, що у мене не було відповідної сукні, а мама хотіла, як кажуть, відстояти свою честь. Вихід знайшла Мася, вона якраз шила одній дамі сукню із світло-зеленого креп-жоржету. З відрізу Мася викроїла для мене шматочок і пошила сукню, яка зав’язувалась на плечах, тому що на рукави вже не вистачило.

Сам конкурс пам’ятаю невиразно. Діти декілька разів проходили сценою, на якій за довгим столом сиділо журі. День був яскравий, сонячний, а на сцені панувала напівтемрява. Потім мене і ще одну дівчинку, полячку, поставили перед циліндром, у якому були два папірці, один з них порожній, і наказали тягнути жереб. Він випав на мою користь.

Мені дали велику ляльку, у неї було справжнє волосся і вії, вона закривала очі в горизонтальному положенні. У 20-х роках така лялька коштувала дуже дорого. Мама забрала у мене ляльку, і ми пішки пішли через усе місто додому. Мама несла ляльку у відкритій коробці, нас супроводжувало декілька людей з нашого двору, це був спільний тріумф.

Коли ми прийшли додому, мама замкнула ляльку в шафі. На її думку, лялька являла таку цінність, що вона не могла мені дозволити гратися з нею. Вона виймала її лише, коли приходили гості. До дев’яти років я стала не такою вродливою, і лялька слугувала мамі доказом моєї колишньої краси. Коли почалась війна і я пішла в евакуацію, лялька так і залишилась у шафі і дісталась, мабуть, німцям, які грабували єврейські будинки після розстрілу євреїв.

* * *

Батько мій, поки ще не став глухим, працював механіком на млині. Він взагалі був дуже здібною людиною. Окрім декількох років у хедері, ніякої іншої школи він не відвідував. Самотужки навчився читати польською та російською, сам навчився обслуговувати машини млина і вважався хорошим спеціалістом. Навіть після того, як він остаточно втратив слух, коли був великий завіз на млинах, його запрошували змінним механіком.

Одного разу млин, де працював батько, згорів. Хазяїн попросив батька позичити йому грошей. У батька було накопичено 400 злотих, і він позичив їх хазяїну. Хазяїн отримав страховку, але борг батькові не повернув. Батько залишився без роботи і без грошей. Ми почали голодувати. Мене годували усім двором, я обідала у Мусолових та інших сусідів, мамі сусідки приносили хто хліб, хто овочі.

Пам’ятаю день, коли батько прийшов з міста, зупинився біля дверей і раптом почав сповзати стінкою донизу. Він знепритомнів від голоду. Батько дуже хвилювався через віроломність хазяїна, який до того ж був нашим родичем. Сам він був виключно чесною людиною, і оскільки про це було відомо в місті, то попри нашу бідність йому ніколи не відмовляли в оренді квартири чи в кредиті в продуктовій крамниці.

Ми все життя були бідними. У місті жило чимало заможних людей, магазини ломилися від товарів, що ще більше підкреслювало нашу бідність, проте в нашій оселі ніколи не говорили із заздрістю про знайомих, яким жилося краще. Ми бідніші, ну і що ж, але ми не гірші за інших. Я дуже вдячна моїм батькам за те, що вони виховали мене так, що я не тільки ніколи нікому не заздрила, але й не відчувала себе приниженою через те, що була найбіднішою в класі і не мала тих благ, які мали мої товариші.

Того літа, коли батько залишився без роботи, йому допоміг його товариш, поляк Слонімський, з яким він разом був у загоні самооборони, коли місту загрожував Петлюра. У нього був дім і крупорушка. Він узяв батька на роботу і врятував нас від голоду.

* * *

До школи я пішла в шість років. У нашому місті було п’ять гімназій: дві єврейські, російська, українська і державна польська, також дві єврейські і декілька польських семирічок і єврейське ремісниче училище «ОРТ».

Мене віддали до єврейської школи, очевидно, з подальшим прицілом на гімназію. Надії на вступ до польської гімназії не було ніякої. Атестат однієї з єврейських гімназій, «Тарбут», не давав права на вступ до вищого учбового закладу.

Перший рік мого навчання в школі я взагалі не запам’ятала, окрім інциденту з дідовим стоянням за вікном. З першого класу нас вчили івриту, на цій мові викладались усі предмети. Нас також вчили польської мови. З третього класу у нас були уроки Закону Божого. Із вчителів цієї школи я запам’ятала двох вчительок польської мови Вайнберг і Беренштейн і вчителя Головешка із Закону Божого, м’яку, хворобливу людину. Математику викладав молодий вчитель Боксер. Усі вчителі цієї школи були розстріляні німцями.

* * *

У початковій школі я вирізнялась серед інших учнів знанням польської мови. Уміння розмовляти польською стало причиною події, яка мені запам’яталась.

Наша школа розміщувалась у двоповерховій будівлі, частину якої займала квартира директора торгової школи Йозезберга. У нього була донька Зося, моя однолітка. Вона не знала єврейської мови, вдома говорили лише польською, і тому вона