Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

49. У швидкому часі почав заповзято вдаватися до грабунку. Багато хто знає, що Гнея Лентула Авгура, власника значних маєтків, страхом та погрозами Тиберій довів до самогубства, щоб залишитися єдиним спадкоємцем; засудив Лепіду, жінку з дуже знатного роду, аби догодити Квіринту, вельми багатому й бездітному консулярові, який, розлучившись із нею опісля двадцяти років спільного життя, звинувачував її у спробі отруїти його; 2. до того ж, конфіскував маєтки галльських, іспанських, сирійських та грецьких правителів, прикриваючись навіть найменшими та безсоромними наклепами: деяким закидали тільки те, що частину власного майна вони мали у грошах[273]; численні міста й окремих громадян позбавив давніх привілеїв, прибутків з родовищ[274] та податкових прав; а Вонон, парфійський цар, що втік в Антіохію з величезними скарбами, коли його вигнали з царства, сподівався отримати прихисток у римського народу, але його підступно пограбували та вбили.

50. Гнів супроти родичів скерував насамперед проти свого брата Друза, представивши його лист, у якому він дискутує з ним про те, як спонукати Августа відновити республіку; згодом гнів перекинувся й на інших. Зовсім не співчував та не допомагав своїй дружині Юлії, що була на вигнанні: але це було чи не найменшим. За батьківським вироком, її замкнули у стінах одного міста: але Тиберій заборонив їй виходити з дому взагалі, а також підтримувати стосунки з людьми. Позбавив її також батьківських грошей, що виділялися щороку, підвівши це під загальний закон, так начебто Август нічого не сказав про це у заповіті. 2. Свою матір, Лівію, сприймав як суперницю: підозрював, що вона прагне захопити собі частину влади. Тож почав уникати частих зустрічей та довгих розмов із нею, аби не виникало підозри, що він користується її порадами: зрештою, часто так і відбувалося насправді. Коли ж сенат запропонував надати йому, окрім “Августа”, титул “Син Лівії”, Тиберій дуже образився. 3. Через це не дозволив, аби її називали “матір’ю батьківщини” та привселюдно надавали будь-які значні почесті: навпаки, часто застерігав її не втручатися у важливі справи, що начебто не личить жінці — особливо ж тоді, коли дізнався, що вона сама була присутня під час пожежі храму Вести й спонукала народ і воїнів до рішучих дій — саме так, як робила ще за життя свого чоловіка.

51. Урешті, дійшов до відкритої конфронтації з нею: говорять, що причина цього полягала ось у чому. Якось вона наполягла, щоб зарахувати в декурію одного чоловіка, якому щойно надали громадянство: Тиберій же відмовився це зробити, хіба лиш за умови, що це офіційно запишуть як вимогу матері. Вона ж, протестуючи, принесла з сакрарію[275] й зачитала давні Августові листи, в яких він писав про жорстокість та впертість Тиберія. Він же настільки перейнявся фактом, що листи так довго збереглися й так вороже повернулися проти нього, що дехто вважає, що з усіх причин його відходу саме ця була чи не найголовнішою. 2. Загалом, за три роки після свого відходу та до смерті матері зустрівся з нею тільки раз, і то лиш одного дня та всього на кілька годин; також і згодом не відвідував її, коли вона занедужала; коли ж померла, то протягом багатьох днів обіцяв приїхати — так що поховали її аж тоді, коли тіло почало розкладатися й гнити; заборонив освячувати матір, видаючи це за її власну волю. Зрештою, зовсім знехтував її заповітом та постарався зашкодити усім її друзям та близьким — навіть тим, яким вона, умираючи, доручила турбуватися про її похорон: одного з них, чоловіка вершницького сану, навіть засудив до каторги на водяному колесі[276].

52. До своїх обох синів — рідного, Друза, та всиновленого, Германіка, ніколи не ставився з батьківською любов’ю: гнівався на розбещеність Друза, оскільки той вів розпусний та марнотратний спосіб життя. Тож навіть коли він помер, Тиберій дуже не розпачав: невдовзі після похорону приступив до звичних обов’язків та скасував довгий траур. 2. Навіть коли посланці з Іліону[277] дещо пізніше прийшли втішати Тиберія, то він, немов уже забувши колишній сум та наче насміхаючись, відповів, що й сам висловлює їм співчуття, бо вони втратили славного громадянина — Гектора. Настільки намагався принизити Германіка, що применшував навіть найкращі його дії та висловлювався про його перемоги як про шкідливі для республіки. Коли ж Германік, не порадившись із ним, подався до Александрії, — там стався жахливий та несподіваний голод, Тиберій подав скаргу сенатові[278]. 3. Також стверджують, що Тиберій спричинився до смерті Германіка, заручившись допомогою Гнея Пізона, що був легатом у Сирії. Подейкують, що як тільки Пізона почали допитувати у справі, то він міг би виставити ці документи, якщо Тиберій не подбав би про те, щоб вилучити їх у нього, коли він таємно їх показував, а самого вбити. Мабуть, саме тому в різних місцях по місту з’явилися написи, а по ночах — навіть вигуки: “Поверни нам Германіка!” Сам Тиберій згодом побільшив підозри тим, що жорстоко розправився з дружиною та дітьми Германіка.

53. Коли Агриппіна, його невістка, після смерті свого чоловіка почала відвертіше скаржитися на щось, то він, схопивши її за руку, процитував грецький вірш:

Якщо не владарюєш — це за кривду маєш, донечко?

І надалі більше не вшановував її розмовою. Якось при обіді він подав їй яблуко, а вона відмовилася його брати: після цього він зовсім перестав запрошувати її до себе, вдаючи, що його звинувачують у спробі отруєння. Та насправді все це було вигадано зумисне: він сам запропонував їй яблуко задля того, щоб отримати таку нагоду, а вона — відмовитися, начебто від вірної загибелі. 2. Врешті, звинувативши її у бажанні втекти до статуї Августа, чи до війська, відіслав у Пандатрію, а коли вона почала скаржитися, то з його наказу центуріон бив її доти, доки вона не втратила око. А тоді, коли постановила померти голодною смертю, наказав силою відкрити їй уста й напихати їжею. І навіть після її загибелі Тиберій продовжував знищувати пам’ять про неї: навіть переконав сенат зарахувати день її народження до нещасливих; крім того, вважав своєю заслугою, що не задушив її та не кинув у Гемонії[279]. За таке