Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

— Пане Мао, — Авасарала кивнула. — Вибачте за мою

затримку.

— Я вже працював із урядом, — він промовив з європейським

акцентом, який розтопив би і лід. — Я розумію обставини. Чим

можу бути корисним, пані помічнице заступника?

Авасарала опустилася на крісло. Край стіни Будда сяяв

блаженною посмішкою. Дощова завіса накрила вікно, і тіні

створювали ледь не переконливе враження, що Мао плаче. Вона

склала пальці в піраміду.

— Бажаєте чаю?

— Ні, дякую, — відповів Мао.

— Сорене! Принеси мені чаю.

— Так, пані, — сказав юнак.

— Сорене.

— Пані?

— Не поспішай.

— Звісно, пані.

За ним зачинилися двері. Усмішка Мао була безрадісною.

— Мені слід було прийти з адвокатами?

— З тими буквойобами? Ні! Із судами покінчено. Я не

збираюся піднімати тут папки зі справами. У мене є важливіші

заняття.

— Це заслуговує на повагу.

— У мене проблема. І я не знаю, що з нею робити.

— Вважаєте, що я знаю?

— Можливо. Я побувала на купі слухань про одну кляту річ чи

іншу. Здебільшого це вправляння у прикриванні задів. Якщо

неприкрашена правда і спливала бодай колись, це було лише

тому, що хтось налажав.

Блискучі сині очі звузились. Усмішка стала не такою теплою.

— Гадаєте, мої адміністратори і я не викладалися на повну?

Я посадив впливових людей за ґрати вам на догоду, пані

помічнице заступника. Я спалив мости.

Десь далеко бурмотів і скаржився грім. Лютий дощ застукав по

шибці вдвічі сильніше. Авасарала схрестила руки.

— Так, справді. Але це не робить із вас ідіота. Все одно є речі, які ви говорите під присягою і від яких ухиляєтеся. За цим

кабінетом не стежать. Це залишиться між нами двома. Мені

треба знати все, що ви можете розказати про протомолекулу

з того, що не вилізло на слуханнях.

Мовчанка у кабінеті затягнулася. Вона стежила за його

обличчям, за його тілом, вишуковуючи знаки, але чоловік

залишався мов скеля. Він займався цим надто довго і був

у цьому дуже вправним. Справжній професіонал.

— Буває, речі губляться, — сказала Авасарала. — Одного разу

під час фінансової кризи ми знайшли ревізійний відділ, про

який усі забули. Тому що так це робиться. Ми беремо частину

проблеми і кудись її відкладаємо, ставимо когось працювати над

нею, а потім беремо іншу частину проблеми і ставимо інших

людей працювати вже над нею. Доволі скоро у нас сім, вісім, сто

різних шухлядок у роботі, й ніхто не спілкується з іншими, тому

що це порушить протокол безпеки.

— То ви думаєте...

— Ми прибили «Протоген», і ви допомогли. Я питаю вас, чи

відомо вам про шухлядки, які десь загубилися. І дуже

сподіваюся, що ви відповісте ствердно.

— Це для Генерального секретаря чи для Еррінрайта?

— Ні. Тільки для мене.

— Я вже розповів усе, що знаю.

— Не вірю.

Маска його персонажа сповзла. Це тривало менше секунди, лише зміна кута його спини і твердість у його щелепі, ось воно

є — і вже нема. Злість. Це вже цікаво.

— Вони вбили мою доньку, — тихо мовив він. — Навіть якби

мені було що приховувати, я б цього не робив.

— Чому це сталося саме з вашою донькою? — запитала

Авасарала. — Вона була їхньою мішенню? Хтось використав її

проти вас?

— Просто не пощастило. Вона ходила дальніми орбітами, намагалася щось довести. Вона була молода, бунтівна і дурна.

Ми силкувалися повернути її додому, але... вона опинилася не

в тому місці не в той час.

Щось заворушилося в потилиці Авасарали. Інтуїція. Інстинкт.

Авасарала пішла за ним.

— Вона зв’язувалася з вами відтоді, як це сталося?

— Перепрошую?

— Відтоді, як станція Ерос врізалася у Венеру, вона з вами

зв’язувалася?

Було цікаво спостерігати, як він тепер удавав злість. Вона була

майже як справжня. Авасарала не могла сказати, що саме в ній

було фальшивим. Можливо, інтелект за його поглядом.

Відчуття, що його було тут більше, ніж дотепер. Справжня лють