Читати книгу - "Том 11"

Я досі ще не знаю, коли виїду звідси, властиве, я повинна б уже досі виїхати, але ортопедист мене підвів, робить апарата неможливо довго, а до того й погано, так що на поправки йде страх багато часу, і я, невідомо за чиї гріхи, сиджу досі в шпиталі, коли далеко краще було б сидіти на селі. Як тільки апарат буде зовсім добре — виїду. Все-таки Ви ще пишіть мені сюди, тільки не гаючись, то ще отримаю. Друкованих речей сюди більш не посилайте, ав Гадяч, як я просила, бо я й так вже голову сушу над тим, що мені робити з сею всею літературою: покинути жаль, брати з собою неможливо,— родичі пишуть, щоб нічогісінько не везти, бо — не довеземо. Не знаю, наскільки вони мають основи думати так, але певне б не писали про такі речі без причини. Мені ж тепер рискувати не випадає, тим більше що сим загородилась би сестрі дорога в медичний інститут.

Про питання, зачеплені в Вашому листі, напишу згодом, хутко, Тим часом прошу вірити, що про жадну «закостенілість» Вашу і т. і. я не думала, лишаю се д. Яро-с[евичеві]„

В серйозність замірів Міхн[овського], скажу правду, не вірю, але, звісно, Ваше поручення справлю. Будьте ласкаві, добудьте мені адресу Павла Граба. Стискаю Вам руку.

J1. Косач

77. ДО П. А. ТА О. П. КОСАЧІВ

26 червня 1899 р. Берлін 18—J99

Любі мої папа і мама!

Пишу так тільки, щоб звістка була, а властиво нічого нового і певного написати не можу.

Сьогодні були поправки в апараті, завтра знов будуть— може, остатні, а може, ще й ні: кожний раз думається, що остатні, а там через день знов де-небудь починає гнітить і знов робота. Обридло се до остатньої крайності, просто аж говорить про се противно! Проте сьогодні, здається, прогрес більший: давить тільки в одному місці, а нога вже при ходьбі не болить, може, я, врешті, просто привикла до апарата, як надіявся Бергман. З о в -с і м вигідно в сій машині, я певна, ніколи не буде, але все ж треба досягти minimum невигоди. Коли завтра се буде, нарешті, осягнуто, то на сім тижні виїдемо, може, в четвер, але з певністю, як бачите, нічого не можна сказать.

Бергман заходить часто і все повторяє з своїм жизне-радостным видом: «Побольше ходить». Отож я і ходжу по Thiergarten 1 та по галереї. Вчора вдень одважилась навіть на «Versunkene Glocke» піти, сама втомилась, а нога нічрго, правда, місце було дуже добре, по-нашому ложа в бенуарі (за 3 марки!). Грають німці хороше, але в головній ролі актор занадто спішивсь і через те часто «злизував» і фрази, і вираз. Впрочім, про сі враження розкажу краще. Бачила я на виставці знаменитого Бек-ліна, нехай мене повісять його поклонники, але я, далебі, не розумію, на чім держиться його слава. Що тут нового? Дерев’яні центаври, бридкі сатири, голі жінки... Колись поговорю з Б[ергманом] на сю тему.

Ліля просить написать, чи ще в Києві Орися, бо, може, вона сама вже за границею, тоді нащо Ліля має їй купувать хустки — тоді вона сама собі вибере до вподоби. Теж питає Ліля ще раз, чи взяті її літні вещі з Коло-дяжного? Коли ні, то вона мусить собі купить ще тут блузки.

На сьому кінчаю в надії хутко побачитись. А ви все-таки напишіть нам, головно, мамочко, про твоє здоров’я, чи ти вже зовсім поправилась. Цілую вас міцно, міцно.

Ваша Леся

78. ДО М. І. ПАВЛИКА

1 липня 1899 р. Берлін 18^1_99

Шановний добродію! Виїжджаю сьогодні, спішуся, отже, пишу коротко. Ваші листи всі отримала і все зроблю. Дуже рада, що Ви збираєтесь в Київ. їдьте сміло і гордо тримайте голову — і благо Вам будет. Сподіваюсь, дасте мені знати, коли будете в Києві, то я або приїду, або, може, Ви до мене на село зберетесь. Про теоретичні справи багато б писати, та ніколи, втомлена я,— нехай поговоримо. Хтось прислав «Будучність» — чудне воно! І як відноситься Беклін до українського ідеалу?..

Сестра вітає Вас. До побачення! коли дорогою костей не розтрушу. Будьте здорові.

Стеф[аника] привітайте від мене, як побачите.

Л. У.

79. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

21 липня, 4 серпня 1899 р. Гадяч, хутір Зелений Гай,

Гадяч 18^т"

Дорога товаришко!

Признаюся по правді, що не писала Вам, відколи з Берліна, бо того ж таки вечора, як писала Вам картку, виїхала, а потім — рідний край привітав мене так неласкаво, що не хотілось і писати. їхала я в Київ на день, а пролежала там три дні, бо так тяжко впала, що, думала, і костей не зберу. Зібравшись на силі, поїхала сюди, полежала ще й тута, а ледве встала, штурхнули мені ногу, та й знов боліла. Стан був настільки критичний, що я вже думала з журбою про морфій або, ще й гірше, про нову хірургічну битву... однак обійшлось без нічого. З ногою скінчилось, нахопилась ангіна, пуста, правда, та все ж три дні пролежать довелось, бо в початку можна було думати, що то дифтерія. Нарешті, все те скінчилось, і я здорова, тож вчора викінчила я свій переклад, оце перепишу і пошлю Вам, а Ви, з ласки Вашої, зредагуйте його. Певне, моя німеччина здасться Вам дикою, але в наш вік шаблонів часом цікаво щось оригінального побачити,— певне ж, Ви ще такої німеччини не бачили. До всього я ще не маю тут ні словника і нічогісінько. Я все-таки переклала сама, бо, як бачите, воно все-таки писання чимало, а я знаю, що Ви дуже зайняті. Може-таки з поправкою менше буде клопоту, ніж було б з перекладом. Оповідання се (скоріш нарис) не було ще нігде друковане, було тільки подаване на конкурс Київського літературного товариства і отримало премію, товариство збиралось видати його, та якось досі не зібралось. Врешті, я й радніша, що воно вийде по-німецьки, чому се так, розкажу Вам при