Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Не знаю, чому сподобалась не тільки козакам, а й полковникові Гроху-Грохольському веселенька стрілецька пісенька «Зажурились галичанки».

Кожного разу ввечері, напередодні ранкового виступу в похід далі, Грох-Грохольський викликав мене до себе й просив:

— Пане інструкторе! Хай завтра козаки, проходячи повз мене, співають «Зажурились галичанки». Ой, яка ж це хороша пісня!

І коли ранком наступного дня Шевченківський полк, виступаючи в похід із села, виспівував:

Не журіться, галичанки, бо ту є військові,

Вони краще обіймають, як стрільці січові —

Ті ж вас поцілують в уста малинові,

Карі оченята, чорнесенькі брови,

обличчя полковника Гроха-Грохольського сяяло добродушною усмішкою…

Взагалі цей полковник, незважаючи на своє польське прізвище, являв собою, на мою думку, той зразок, яким повинен бути старшина української народної армії: спокійний, урівноважений навіть під час великої скрути,' добре тямущий у військовій справі, він воднораз був вельми демократичний і справедливий — до нього міг звернутись будь-який козак чи мешканець села або міста з скаргою, і не було випадку, щоб Грох-Грохольський, уважно вислухавши, не розсудив по правді. Він майже не вдавався до дисциплінарних покарань і здебільшого обмежувався доганою. Але яка то була тяжка мука, коли полковник, хитаючи докірливо головою, каже:

— Як же тобі, козаче, не сором: б’єшся за волю України, а чиниш, як більшовицький або денікінський розбишака! Невже ти не розумієш, що ганьбиш і нашу армію, і нашу святу справу?..

Здається, не було випадку, щоб, вислухавши такий докір, провинний через якийсь час знову ловився на гарячому.

Не раз протягом свого довгого життя я згадував полковника Гроха-Грохольського, думаючи: і де ти поклав свою посивілу трохи ще тоді гблову, вояка з польською чи мішаною польсько-українською кров’ю в жилах, але з серцем вірного слуги України?..

Одного разу, коли я в якійсь справі зайшов пополудні до полковника Гроха-Грохольського, він приголомшив мене незвичайною новиною:

— Скидається на те, пане інструкторе, що незабаром будемо пліч-о-пліч воювати разом з «товарищами переплетчиками» (так полковник жартома називав більшовиків) проти денікінців.

— Як? — здивувався я.

— А дуже просто: більшовикам тепер самим непереливки, бо армія Денікіна підступає до Орла, і вони, цебто сам Ленін пропонує нашому урядові через латвійського посла укласти військову конвенцію й навіть обіцяє не тільки зброю, а й свої військові частини послати на наш фронт, щоб спинити наступ денікінців. Доведеться вам, пане інструкторе, розучити з козаками співати більшовицький «Інтернаціонал», якщо, звичайно, більшовики навчаться по-нашому співати «Ще не вмерла Україна», — закінчив, жартуючи, полковник, і я пішов замислившись.

Що ж — випадки, коли вчорашні вороги ставали союзниками, або навпаки — союзники ворогами, траплялись у історії не раз. Таж не так давно, 1912–1913 років, Болгарія, Сербія, Греція і Чорногорія, розпочавши вдало війну проти Туреччини, послабленої недавньою турецько-італійською війною, ще не закінчивши війни, перегризлись між собою за майбутні кордони, внаслідок чого Болгарія чимало Програла, а Туреччині пощастило повернути втрачений раніш Адріанополь. Чому ж не можемо й ми замиритися з більшовиками, воюючи проти Денікіна, який не хоче й чути слова «Україна»? Щоправда, безчинства першого приходу більшовиків на Україну, коли в січні 1918 року шовіністично розагітовані банди матросів і здичавілих в окопах Першої світової війни російських солдатів, під командою недавнього царського полковника лівого есера Муравйова, розстрілювали на вулицях Києва не тільки за українську мову, а й за посвідчення, писані українською мовою, під час другого приходу не повторились, Україна стала зватись Українською Радянською Соціалістичною Республікою, виходив більшовицький офіціоз українською мовою «Більшовик», журнал чи альманах «Музагет», незалежний орган української інтелігенції, та зрідка книжки української художньої літератури, досить бідної на той час, але партія боротьбистів була цілком тоді вже на боці радянської системи й навіть її член, Гнат Михайличенко, був наркомом освіти, цебто школа, освіта, культура й театр, ці головні здобутки революції, лишались в українських радянських руках. Не було масових розстрілів на вулицях Києва, як у січні й лютому 1918 року, але не байдикувала й ЧК, в якій керівну ролю грали тоді євреї, мстячи українцям взагалі за єврейські погроми, вчинені не тільки регулярними частинами УНР, а й усякими повстанськими отаманами-«батьками» на кшталт Самуся, Струка, Ангела та різними пройдисвітами. Отож під категорію петлюрівців і петлюрівщини можна було легко попасти й першому-ліпшому свідомому українському інтелігентові, робітникові й селянинові. Розправа з повстанськими селами була нещадна: розстріли й спалення хат.

Тут слід спинитись над словами «петлюрівець», «петлюрівський» і «петлюрівщина» взагалі.

Під час одної з численних теперішніх розмов у КДБ України на закид високого представника органів безпеки, що я служив у петлюрівській армії, я відповів:

— Я служив в українській народній армії. Слово «петлюрівець», «петлюрівська» армія — накинуто нам зовні, бо ми так себе не називали, служачи не Петлюрі, а ідеї відродження України.

— Але ж командував цією армією Петлюра! — зауважив представник органів безпеки, на що я спокійно відповів:

— А Червоною армією в той час командував її організатор Троцький, одначе ви не називаєте її троцькистською армією, а вояків Червоної армії троцькистами.

Моєму високому співбесідникові не було чим заперечити, бо, як тепер кажуть, логіка була залізна.

Котре лихо менше, те й вибирають: більшовизм був, безперечно, прийнятливіший за денікінщину чи колчаківщину, що несли монархію з реставрацією «тюрми народів», як слушно назвав Ленін царську Росію. Хіба Ленін вліті 1917 року не підтримував усі національні вимоги Центральної Ради; хіба не Ленінові належить блискуча теза з його реферату з національного питання, прочитаного в Женеві 1916 року: «Кожний національний рух, незважаючи на ті вимоги, які він висуває на даному етапі свого розвитку, має своею кінцевою метою самостійність»? Даремно шукати цю тезу у повній збірці творів В. І. Леніна: її там, із зрозумілих тепер причин, нема, і я дізнався про неї лиш із книжки «До хвилі» Шахрая й Мазлаха[9], виданої в Саратові 1920 року.

За звірячу розправу з юнаками-середньошкільниками та студентами під Крутами в січні 1918 року, а також і за дикий розгул у Києві банд Муравйова Ленін не може відповідати так само, як і український соціал-демократ Петлюра не відповідає за проскурівський та інші дрібні єврейські погроми, що чинили повстанські ватаги на чолі з усякими пройдисвітами «батьками-отаманами».

З такими думками, які, безперечно, були властиві не тільки мені, а й багатьом із української інтелігенції, я прийшов до державного інспектора Години