Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

— Справді, є відомості, що через латвійського посла відбуваються переговори між урядом РСФРР на чолі з Леніним і нашим міністром закордонних справ Андрієм Левицьким, — сказав Година, — але біда в тому, що уряд РСФРР погоджується визнати самостійність України тільки в межах… Правобережної України. Наш міністр Левицький відповів: «Як уряд УНР може прийняти таку пропозицію, коли батьківщина голови Директорії й Головного отамана Петлюри — Полтава буде перебувати за кордоном України?» Уряд РСФРР погодився приєднати до самостійної України й Полтаву з Полтавщиною, але решта України — Чернігівщина, Харківщина, Таврія й Донбас мають лишатись за межами України.

Дивно виглядала така пропозиція уряду РСФРР з погляду «самовизначення націй геть аж до відокремлення», яку не раз проголошував Ленін, але, мабуть, державні інтереси далеко не завжди збігаються з ідеологічними постулатами партій…

Не знаю точно, але ці переговори, про які не повідомляла ні преса УНР, ні, тим більше, більшовицька преса, так нічим і не кінчились: може, припинив їх уряд УНР, якого не задовольняла така куца самостійність і який не мав певності, що уряд РСФРР додержиться такого договору, а може, припиненню всяких переговорів з УНР сприяло спинення денікінського наступу на Орловщині й вдалий контрнаступ Червоної армії, що закінчився розгромом денікінців під Новоросійськом, але так чи так, а, як каже приповідка: з цього дива не вийшло пива…

Під час 100-ліття з дня народження Леніна, коли шукали й знаходили архівні документи, зв’язані з його ім’ям, подейкували, буцім знайдено копію за підписом Леніна з пропозицією до Польщі визнати її кордони «од можа до можа», цебто від Гдині на Балтиці до Одеси на Чорному морі, включаючи всю Правобережну Україну, без будь-якого статусу про її самостійність. Цікаво, що це звернення до Польщі збігається начебто в часі із зверненням до уряду УНР з пропозицією про визнання самостійності Правобережної України…

Попереджаю, що я користуюсь тут тільки поширеними чутками, але, вважаючи Леніна за геніального стратега й дипломата, припускаю, що Ленін міг, змагаючись з капіталістичними державами, кинути на дипломатичний стіл не тільки українську, а й польську карту, хоч на них він тоді нічого не виграв. Блискуче виграв він іншими козирями, які мав у своїх руках, але про це мова не тут, а в спеціальній праці про перемогу Жовтневої революції не тільки в Росії, а й далеко за її межами.

Година дав мені 10 примірників книжки С. Васильченка «Про жидка Марчика, бідного кравчика» у сірій обкладинці, що її написав автор на замовлення самого С. Петлюри для боротьби з антисемітськими настроями у війську й видало міністерство пропаганди УНР. Крім того, я одержав цілу купу фронтової газети «Український козак», де запізніло описувався бій під Монастирищем, зокрема й полонення інструктора-інформатора Полку низових запорожців. Але — жодної згадки про окремих героїв, що визначились у боях під Оратовом та Монастирищем, наприклад, про таких, як отой козачок у матроській тільняшці, що до останнього набою відбивав наскок донської кінноти, або кулеметний сотник Мегедь, про якого я вже писав вище. Хоч як це дивно, але в уряді УНР нікому не спадало на думку тоді вигадати якийсь орден за бойові заслуги. А слід би! Єдиною нагородою за участь у бою, незалежно від самої поведінки вояка в критичні хвилини, була видача, крім звичайної платні козакам і страшинам, так званих «бойових». У колишнього козака 3-го Гайдамацького полку Володимира Сосюри, що згодом став видатним поетом радянської України, в одному з віршів 20-х років с згадка про ці «бойові»:

Петлюро! Я тепер — червоний!

Чи чуєш мій кривавий сміх?

Пришли мені із закордону

П’ять тисяч гривень бойових…

Дика воєнна конвенція

Коли ми виступили з Гайсина, я в поході побачив незвичайного вояка, більше схожого на розбійника, ніж на козака української армії. Одягнутий у якусь селянську кацавейку, з рушницею, почепленою на ліве плече не ременем, а якоюсь мотузкою, з похмурим виглядом обличчя, з постійно зігнутими в колінах ногами, він ішов не в рядах своєї сотні, а узбіччям дороги, ніби весь час підкрадаючись До когось. Він просто не міг, як виявляється, додержуватись військового ладу, шикуватись, виструнчуватись і взагалі робити інші нескладні рухи, властиві будь-якій армії. З походження він був, видимо, росіянин, говорив російською мовою, хоч здебільшого мовчав, лише інколи вставляв якесь українське слово, засвоєне під час лікування в українському шпиталі.

Якось, коли ми спинились на короткий відпочинок, він підійшов До мене, скручуючи здоровенну цигарку з махорки, й сказав:

— Выходит, и у вас — новый режим: вот подошел я к полковнику и говорю: «Батько полковник, дай закурить», и вот он отсыпал из своего кисета, видишь, на какую большую цигарку…

Це був махновець.

Як міг опинитись у наших лавах такий дикий чолов’яга з гвинтівкою на мотузку? Виявляється, що, коли почалась війна армії УНР з денікінцями, її командування уклало з Махном воєнну Конвенцію, за якою обидві сторони зобов’язались не чинити бойових дій одна проти одної, після чого Махно зробив глибокий рейд по денікінських тилах і захопив на короткий час Катеринослав. За цією конвенцією поранені й хворі махновські вояки мали лікуватися в українських шпиталях, а видужавши, якщо на той час не буде близько армії Махна, вступати в лави української армії.

Отаким чином і цей махновець, видужавши в проскурівському шпиталі, опинився в нашому полку на якийсь час, а потім зник невідомо куди, не інакше як повернувшись до своєї постійної професії бандита.

Махно й махновщина — дуже шкідливі й одночасно цікаві явища на Україні. Вважати Махна за практичного здійснювача ідей основоположників анархізму — Кропоткіна й Бакуніна — було б так само хибно, як і розцінювати сталінські масові розстріли й ув’язнення безлічі невинних людей у концтаборах за виконання заповітів Маркса й Енгельса. Махновщина була своєрідним українським явищем, на мою думку, — стихійним проявом давньої ворожнечі зневаженого українського села до панського зросійщеного міста. Чи не через це в Махна й махновців не траплялося конфліктів на селі, але зате раз за разом чинились наскоки на великі й малі міста — з убивствами, грабунками й згвалтуванням. Для махновців кожна міська людина — ворог, тоді як селянин, багатий чи бідний, — свій брат. Але це зовсім не було проявом якоїсь національної свідомості — тут важила не різниця мов міста й села, а скоріше безпідставна бундючність «городського» й прихована до часу злість «сільського». Не можна сказати, щоб село співчувало Махнові та його рухові, якщо вбивства, грабунки й усякий гвалт