Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сині етюди, Микола Хвильовий 📚 - Українською

Читати книгу - "Сині етюди, Микола Хвильовий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сині етюди" автора Микола Хвильовий. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 141
Перейти на сторінку:
class="empty-line"/>

До Вівді прийшла подружка по гімназії - Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть - інтелігентка. Завжди боялась.


Вівдя сказала:


- Яка ти жалкенька.


Усміхнулась:


- Я тобі, як другові...


...Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба.


Каже:


- Чого турбуєтесь! Хай викидають.


Христя:


- Ах,- зітхнула довго й широко.- Уже три роки в партії.


Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі - єхидно.


- Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею.


- Я не одержую!


А Макс хвилювався:


- Я от вийшов з партії... і нічого...


- Ну, ви ж анархіст.


Максові приємно було, коли його називали так.


Він надхненно сказав:


- Так, анархіст... Вільний чоловік. І більш нічого.


Але Вівдя обрізала:


- Який ти анархіст? Досить похвалятися.


- Дюнічко...


Не хотіла говорити.


Христя підвелась і заломила руки.


Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість літ.


Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік - безпартійна - і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.


У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні - картоплю чистила. Був у неї чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора - на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.


Коли хто спотикався, вона казала:


- Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.


А комендантові гостиниці вона радила:


- Заглянь, моє чадо, в євангеліє от Матвія.


Комендант «гнув» матюком і т. інш.


...Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.


Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.


...Такий золотий, такий золотий!


Думала - це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину... Проте сусідський тин був тридцять років тому.


З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно.


- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.


Каже:


- Ви, бабусю, євангелістка?


Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали.


Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:


- Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас... Отак! Я бачу в ваших очах Христа.


Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя скаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала:


- Господнє серце!


І вони знову дивились одна на одну.


...Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар - скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангеліє чи то біблію. А їх і нема.


Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечорі чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя.


Простягла обійми - поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зідхнула.


І на цей раз дивились в очі.


Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:


- Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?


Макс нашорошився.


Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.


В кімнаті стало зовсім темно.


Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря - блідо-голубий.


Було пізно,- бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне.


Вівдя казала:


- Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.


Зареготала:


- Божевільна... Ха! Тобі не страшно?


Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.


- Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати... Ну... от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск.


Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки.


Макс важко дихав.


- Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.


Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі.


Казав:


- Патологія, Дюнічко. Не своєчасно.


Розсердилась.


- Дурне! А все життя - що таке?


Заговорив уперто:


- Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.


І засоромився:


- Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію... А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні... важко...


Вівдя закричала:


- Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна... Сруліку!


Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився.


Тоді Вівдя ще раз закричала:


- Мовчи! Мовчи!


Коли вони полягали на ліжка, біля гостинниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда.


Не спали майже до ранку.


Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.


Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце.


Баба Горпина казала:


- А там у нас, на селі, поле.


Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю.


- Ну і що ж, що поле?


Баба Горпина:


- Ціле поле, як ризи Христові.


На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і - додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.


А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий

1 ... 39 40 41 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сині етюди, Микола Хвильовий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сині етюди, Микола Хвильовий"