Читати книгу - "Король у Жовтому"

Дипломат позіхнув:

— Свою частину роботи ми виконали. Хай тепер доводять, що він шпигун, а ми вмиваємо руки. Піднімайтеся, капітане! І ви з нами, Тренте!

— Мені треба перемовитися з капітаном Савтварком. Я не затримаю його надовго, — поспішно сказав Трент, а потім понизив голос:

— Савтварку, допоможіть тепер мені. Ви чули історію того покидька. Ви знаєте, що… що у нього вдома є дитина. Заберіть її звідти і привезіть до мене. Якщо його розстріляють, я подбаю про неї.

— Розумію, — серйозно відповів капітан.

— Зробите це просто зараз?

— Просто зараз, — повторив той.

Їхні руки зустрілись у теплому рукостисканні, а потім капітан Савтварк піднявся в карету і знаком запросив Трента всередину. Той похитав головою і попрощався з ними. Екіпаж поїхав геть.

Він поглядом провів карету до рогу вулиці, а далі покрокував був до свого кварталу, проте за кілька кроків завагався, зупинився і зрештою вирушив у зворотному напрямку. Щось викликало в нього відразу — можливо, образ в’язня, з яким він нещодавно зустрівся. Йому хотілося залишитись наодинці зі своїми думками, аби зібрати їх докупи. Вечірні події неймовірно вразили його, але він зможе через це переступити, забути про все, розвіяти спогади і повернутися до Сильвії. Він ішов швидко, і згодом сумні думки почали відступати, але щойно він, задихавшись, спинився під Тріумфальною аркою, розуміння нестерпності становища, в якому він опинився, гіркота всіх змарнованих років життя раптово впали на нього і накрили, немов пеленою. Перед його очима постало спотворене гримасою жаху обличчя в’язня.

З тугою на серці він блукав туди-сюди під величною аркою у даремних спробах поладнати із власною свідомістю. Вдивляючись у гранітні плити, він читав назви битв та імена героїв, яких тут поховано, але його всюди переслідувало бліде обличчя Гартмана, скалячи від жаху зуби. Та чи був то жах? А може, тріумф? Від цієї думки він завмер, наче людина, що відчула лезо ножа на своїй горлянці. Трент розлючено обійшов навколо площі, а потім знову повернув назад, намагаючись втихомирити своє страждання.

Попри холод, його щоки палали від обурення і сорому. Сором? Чому? Може тому, що він одружився з дівчиною, яка випадково стала матір’ю? Чи кохав він її? Чи було паскудне богемне існування кінцевою метою його життя? Він заглянув усередину свого серця і побачив там лиху історію — історію прихованого минулого. Кров прилила до обличчя, тупий біль розривав голову, а серце вибивало ритм історії його майбутнього. Історії сорому та ганьби.

Немов прокинувшись з летаргії, яка майже заспокоїла гіркі думки, він підвів голову й роззирнувся навкруги. Туман швидко поглинав вулиці, стискаючи арку у своїх міцних обіймах. Йому треба йти додому. Страх залишитись на самоті охопив Трента. Але він був не сам. Примари наповнили туман. Вони рухались усюди навколо нього; пливучи під аркою, вони залишали по собі сліди й розчинялися, поки інші поставали з туману, проносили своє минуле та зникали у сірій безвісті. Він був не сам, вони юрмилися навколо нього, торкались його, роїлися спереду й позаду, штовхали його, хапали та волокли за собою крізь туман. Примари рухались униз темною вулицею, білими доріжками та алеями, їхні голоси були неясними та химерними, наче морок, з якого вони вийшли. Аж ось попереду виріс насип з каменю і землі, схований за масивними залізними ґратами. Все повільніше текли вони, пліч-о-пліч, рука в руку. Потім увесь рух завмер. Раптовий подув вітру сколихнув туман. Предмети окреслилися виразніше. Бліда тінь розповзалася над видноколом, торкалась дощових хмар і вибивала тьмяні іскри з тисяч багнетів. Багнети були повсюди: вони шматували туман або пливли під ним сталевими річками. Високо на стіні з каменю і землі проступила величезна гармата, а довкола неї копошилися неясні силуети. Під ними струменів широкий потік солдатів, що проривались крізь залізні ґрати надвір, до тінистих рівнин. Світлішало. Обличчя вояків ставали чіткішими. Одне з них він навіть упізнав.

— Агов, Філіпе!

Чоловік обернувся.

— Для мене лишилось місце? — прокричав Трент, але той лише помахав на прощання рукою і зник разом з рештою. Тепер повз Джека марширувала кавалерія, ескадрон за ескадроном зникаючи в темряві. Потім гармати, за ними — польовий госпіталь, далі знову нескінченні багнети. А ось проскакав кірасир верхи на змиленому коні, а попереду серед кількох кінних офіцерів він побачив генерала. Комір доломана[104] з каракулевого хутра прикривав його знекровлене обличчя.

Навколо ридали жінки. Одна з них намагалася запхати чорний буханець до рюкзака солдата. Той спробував допомогти їй, але рюкзак був зав’язаний, а гвинтівка заважала йому, тож Трент потримав зброю, поки жінка розстібнула рюкзак і сховала туди хлібину, після чого знову вдарилась у сльози. Гвинтівка виявилась не надто важкою і доволі зручною. А чи гострий той багнет? Трент перевірив на дотик. Раптом його охопило сильне, непереборне бажання…

— Chouette! — вигукнув безпритульник, визирнувши з-за ґратів. — Encore toi mon vieux[105]?

Трент подивився у той бік. Вбивця щурів сміявся йому в обличчя. Проте коли солдат забрав у нього гвинтівку та, подякувавши, побіг наздогнати свій батальйон, хлопчак пірнув у юрбу біля ґрат, тільки його й бачили.

— Відходите? — запитав Трент у вояка, що перев’язував біля канави ногу.

— Еге ж.

Раптом якесь дівчисько схопило його за руку і завело до кафе, що стояло навпроти воріт. Кімната була переповнена солдатами: хтось сидів на підлозі, блідий та мовчазний, інші поранені стогнали від болю. У спертому задушливому повітрі було важко дихати.

— Вибирай, — сказала дівчинка, — їм це вже не знадобиться!

Серед купи речей на підлозі він знайшов шинель із каптуром і кепі. Вона допомогла йому стягнути пряжкою рюкзак, прикріпити до пояса патронташ і показала, як заряджати гвинтівку, тримаючи її на колінах. Він подякував. Дівчинка підвелася на ноги.

— Ви чужинець!

— Американець, — пояснив той, крокуючи до дверей, але дівчисько загородило йому дорогу.

— Я бретонка. Мій батько нагорі керує гарматою. Якщо ви шпигун, він вас пристрелить.

Вони мовчки вдивлялися одне в одного, а потім Трент нахилився й поцілував дівчинку в лоба.

— Молися за Францію, дитино, — пробурмотів він.

— За Францію і за вас, месьє, — відповіла вона з блідою усмішкою.

Він пробіг вулицею, проминувши ворота. Опинившись ззовні, Джек долучився до строю і проштовхнувся до дороги. До нього підійшов капрал, поглянув на нього і покликав офіцера.

— Тобі до шістдесятої, — крикнув капрал, звірившись з номером на його кепі.

— Нам не потрібні вільні стрільці[106], — додав офіцер, помітивши Трентові чорні штани.

— Я хотів би стати добровольцем замість