Читати книгу - "Король у Жовтому"

Оділь докірливо глянула на свого fiance[102] Торна.

— Ти не француз, любий. Ця війна — не твоя справа, — сказала вона з неабиякою гідністю.

Торн згідливо кивнув головою, але Вест почав удавати із себе ображену невинність.

— Здається, — звернувся він до Феловбі, — цей чоловік не може обговорити усі приваби грецької скульптури рідною мовою, його одразу починають у чомусь підозрювати.

Колетта прикрила рота долонею та пробурмотіла, повернувшись до Сильвії:

— Ці чоловіки жахливо брешуть!

— Думаю, слово «госпіталь» звучить однаково в обох мовах, — кокетливо помітила Марі Ґеналек. — Сильвія, не вір месьє Тренту.

— Джеку, — прошепотіла Сильвія. — Пообіцяй мені…

Стукіт у двері урвав її.

— Заходьте! — вигукнув Феловбі. Тієї ж миті Трент одним стрибком дістався дверей, прочинив їх і визирнув назовні. Потім, швидко перепросивши у решти, вийшов у коридор і зачинив за собою двері. Повернувся він у поганому настрої.

— Що трапилося, Джеку? — вигукнув Вест.

— Що трапилося? — розлючено перепитав Трент. — Я скажу тобі, що трапилося. Я щойно отримав наказ міністра просто зараз піти і як земляк і художник підтвердити особистість підлого злодія та німецького шпигуна!

— Не йди, — порадив Феловбі.

— Якщо я не піду, вони одразу ж його розстріляють.

— Ну і нехай, — сердито пробурчав Торн.

— Друзі, ви хоч знаєте, про кого мова?

— Гартман! — припустив Вест.

Обличчя Сильвії стало мертвотно-блідим. Оділь одразу ж обійняла її за талію, підвела до стільця та допомогла сісти, зауваживши:

— Сильвії стало зле, тут так душно. Хто-небудь, принесіть води.

Трент одразу ж вийшов і повернувся зі склянкою води.

Сильвія розплющила очі, підвелась і пішла до спальні, у супроводі Марі Ґеналек і Трента. Це був очевидний сигнал розходитись, тож усі потиснули Трентові руку, побажали Сильвії добряче виспатись і забути про той прикрий інцидент. Коли Марі Ґеналек прощалася з ним, вона уникала дивитися Джекові в очі, проте той сердечно подякував їй за допомогу.

— Якщо потрібна моя допомога, можеш на неї розраховувати, Джеку, — сказав Вест, затримавшись, а потім поспішив униз сходами, аби наздогнати інших.

Трент сперся на поруччя, слухаючи їхні кроки та балаканину. Потім унизу грюкнули двері. У будинку запала тиша. Вагаючись, він вдивлявся у темряву, покусуючи губи. Потім, усе ще сповнений сумнівів — мабуть, я збожеволів! — Трент запалив свічку і зайшов до спальні. Сильвія лежала у ліжку. Він схилився над нею, ніжно відводячи з лоба її хвилясте волосся.

— Тобі вже ліпше, кохана?

Вона мовчки поглянула йому в очі. Від того, що він прочитав у її погляді, його охопило нервове тремтіння. Він сів на стілець, затуливши обличчя долонями. Врешті-решт вона заговорила дивним, геть незвичним для неї голосом, якого він ніколи не чув раніше. Трент опустив руки і слухав, непорушно застигнувши.

— Джеку, це все ж таки сталося. Я боялася цього, тремтіла від страху… О, як часто я прокидалась серед ночі з важким серцем і молилась, аби мені померти, перш ніж ти про все дізнаєшся!.. Бо я кохаю тебе, Джеку, і якщо ти підеш, я не зможу жити далі. Я обманула тебе. Це сталося ще до того, як ми зустрілись, але з того самого дня, коли ти побачив мене у сльозах у Люксембурзі[103] й заговорив до мене, Джеку, я була вірною тобі в усіх своїх думках і вчинках. Я закохалася у тебе з першого погляду і не сміла сказати тобі про це, боячись, що ти підеш геть. Відтоді моя любов до тебе лише міцнішала і… О, як я страждала! Страждала і не сміла тобі сказати. А тепер, коли ти знаєш усе, крім найгіршого… Нащо мені хвилюватися через нього зараз? Він був жорстоким, ох, яким він був жорстоким…

Вона сховала у долонях своє обличчя.

— Мені розповідати далі? Чи можу я розповісти тобі?.. О, Джеку, ти навіть не уявляєш…

Він не поворухнувся, втупившись невидющим поглядом у порожнечу.

— Я… я була надто молода, я нічого ще не знала, а він… він казав, що кохає мене…

Трент різко підвівся і вдарив по свічці стиснутим кулаком. Кімнату огорнула темрява.

Дзвони церкви Сен-Сюльпіс пробили першу. Сильвія з гарячковою квапливістю продовжувала розповідати:

— Я маю тобі все розповісти! Коли ти освідчився мені у коханні, ти не запитував мене ні про що, але тоді, вже тоді було надто пізно. Інше життя прив’язує мене до нього, воно завжди стоятиме між нами з тобою! Бо є інший, прив’язаний до нього, і він невинний. Він не може загинути — вони не повинні його застрелити, заради того іншого!

Трент нерухомо сидів, але його розум працював з неймовірною швидкістю.

Сильвія, мила Сильвія, з якою він провів роки свого студентського життя, яка ділила з ним тягар похмурих днів облоги без жодних нарікань, ця худенька дівчина з блакитними очами, якою він так захоплювався, яку він дражнив чи пестив, відповідно до настрою, яка іноді так зворушувала його своєю палкою відданістю… Чи та ж сама Сильвія плакала тепер у темряві?

Він стиснув зуби. «Хай він помре! Хай він помре!» — але ж, заради Сильвії, заради іншого… Так, він піде, він має піти, він чітко усвідомлював свій обов’язок. Проте Сильвія… Він уже не зможе бути тим, ким був для неї раніше. Якийсь неясний жах охопив його, однак все вже було сказано. Тремтячи всім тілом, він запалив свічку.

Вона лежала на ліжку, хвилясте волосся спадало їй на обличчя, тендітні білі руки притиснуті до грудей.

Він не міг її покинути. Він не міг лишитися з нею. Джек ніколи раніше не усвідомлював, наскільки кохає її. Вона була для нього вірним другом і доброю жінкою, проте… О, тепер він кохав її всім серцем і душею, збагнувши це, коли стало вже надто пізно. Надто пізно? Чому? Джек задумався про іншого, який прив’язував, назавжди поєднував її з людиною, чиє життя тепер було під загрозою. Вилаявшись, він кинувся до дверей, але вони не піддались — чи він штовхнув їх не в той бік?.. Тоді чоловік упав на коліна біля ліжка. Він зрозумів, що не посміє покинути найдорожче, що було в його житті.

III

О четвертій ранку він вийшов з в’язниці для засуджених разом з очільником американського представництва. Біля карети американського дипломата, що стояла навпроти, зібралася купка людей. Коні били копитами зледенілу дорогу, на передку сидів візник, скрутившись від холоду і кутаючись у якесь хутро. Савтварк допоміг секретареві дипломатичної місії піднятись у карету, а потім потиснув руку Трентові, подякувавши за допомогу.

— Як зауважив той негідник, — мовив він, — ваші свідчення були