Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Хвилин через десять Габріель повернувся у вітальню вже переодягнений: джинси, світла сорочка й піджак. Неймовірно красивий, ставний та весь мій. Я підійшла до нього, обійняла та сховала своє обличчя на грудях, відчуваючи слабкий аромат гелю для душа, змішаного з чоловічим одеколоном.

- Сонечко, ти чого? – Габріель сміється.

- Нічого, просто, - я міцніше притиснулась до нього, користуючись миттю, доки мій чоловік знов не потонув у своїй роботі.

- Маленька, нам вже потрібно йти, бо запізнимося, - Габріель поцілував мене в скроню.

- А, може, не поїдемо нікуди? – я подивилася на нього.

- Ти не хочеш? – Габріель здивувався.

- Боюся, - щиро зізналась я і знову сховала обличчя в нього на грудях, соромлячись свого незрозумілого остраху.

- Чого? Я буду поряд, ніхто тебе не образить, обіцяю. Подивись на мене, - Габріель узяв мене за підборіддя на подивився прямо мені в вічі. – Поліно, ти в мене ще таке дитя, - він по-доброму посміхнувся та ніжно поцілував у губи. – Йдемо.

Ми приїхали до клубу з дуже зловісною назвою «Балтазар». Двоповерхова будівля з чорного каменю, що оточена охороною. Це не звичайна забігайлівка, а однин з елітних закладів у всьому місті, в я якому колись відпочив мій батько, коли в нього ще були гроші.

Коли я потрапила в середину клубу, то відразу зрозуміла, що невеличкого простенького корпоративу мені годі й чекати. Весь перший поверх був заброньований компанією Габріеля. Тут вже зібралося стільки людей, що яблуку ніде впасти. Всі такі красиві та дорослі. Відчуття власної недоречності неприємно кольнуло в грудях. Я не очікувала, що корпоратив буде настільки масштабним. Уперше з того моменту, коли в нас з Габріелем почались повноцінні стосунки, я на нього сильно розлютилася.

- Усе добре, - він міцніше стиснув мою долоню та повів уперед.

- Кажеш, нічого особливого не буде? – сердито запитала я.

- А хіба це не так? – Габріель посміхнувся. – Все це, - він обвів рукою натовп людей, - частина мого життя і до неї теж потрібно звикнути.

Про це було простіше сказати, аніж виконати, але я вирішила спробувати потрапити в атмосферу ділових і впевнених у собі людей. Ми сіли за стіл, за яким вже розташувалися гості та неквапливо насолоджувалися коктейлями. Помітивши нашу появу, зацікавленні погляди одразу ж вп’ялися в мене. Я намагалася мило посміхатися, приховуючи за цією посмішкою хвилювання і збентеження.

Габріель усадив мене поряд із собою та хазяйновито опустив свою долоню мені на коліно, немов б окреслюючи кордони й демонструючи те, кому я належу. Неподалік сидів чоловік, який був на декілька років молодший за Габріеля. Сірий костюм, весела посмішка та блискучі карі очі. Ця людина не викликала всередині мене тієї дикою напруги, як, наприклад, та жінка, яка сиділа в іншому кінці стола. Її зацікавлений погляд я відчувала сильніше, аніж будь-який інакший. Красива струнка жінка в елегантній червоній сукні, тримала в руках бокал з мартіні та роздивлялася то мене, то Габріеля. Я спробувала ігнорувати це, тому почала прислуховуватися до розмови між карооким чоловіком і Габріелем.

- Габ, тож це твій безцінний скарб? – запитав чоловік, хитаючи головою в мою сторону.

- Саме таке, - твердо відповів Габріель та обійняв мене за плечі.

- Дуже приємно з вами познайомитися, Поліно. Про вас я вже багато чув. Михайло, - він простягнув мені свою руку.

- Мені теж приємно, - ледве заїкаючись, відповіла я та ввічливо потиснула долоню.

- Така боязка, - зауважив Михайло, звертаючись до Габріеля.

- Не бентеж її. Хочеш що-небудь випити? – Габі поцілував мене у скроню.

- Сік, якщо можна, - від хвилювання в мене раптом пересохло в роті.

- Тримай, - друг Габріеля швидко зреагував і подав мені келих апельсинового соку.

- Дякую, - я зробила декілька ковтків.

Потроху я почала звикати до цієї обстановки. Увага гостей швидко сконцентрувалася лише на Габріелеві. Переважно велися розмови на тему роботи, я тихенько сиділа та слухала свого чоловіка, захоплюючись тим, яке враження він справляв на своїх колег. Майже всі ловили кожне його слово, особливо, та жінка в червоному. Хоча, мені це могло лише здатися.

Михайло слідкував за тим, щоб мій келих завжди був повним, а Габріель в свою чергу пригощав мене різноманітними закусками, а сам пив віскі. В черговий раз, коли Габі наклав мені салат з морепродуктами, мій погляд знову зачепився за жінку в червоному. Вона посміхнулася краєчками губ, спостерігаючи за піклуванням, яке виявляв до мене Габріель. Ця підступна посмішка мені зовсім не сподобалася.

Після третього келиху соку, мені терміново знадобилося у вбиральню, але я посоромилася відразу сказати про це Габріелю. Тільки коли вже не було сил терпіти, я тихенько сказала йому на вухо:

- Мені потрібно відійти.

- Ходімо, я проведу, - на щастя, він одразу мене зрозумів.

- Ні, я сама, ти й так носишся зі мною, як з маленькою, - я соромливо посміхнулася.

- Бо ти завжди будеш для мене маленькою, - Габріель ніжно взяв мене за підборіддя і легенько поцілував у вуста.

Офіціант скоординував мене, тому я швидко знайшла вбиральню. Вже вимивши руки, я стояла й чекала поки сушка впорається зі своєю роботою. У великій туалетній кімнаті нікого окрім мене не було. Ця мить необхідної мені самотності допомогла зібратися з силами. Все ж таки я марно хвилювалася, пристойний заклад, гарні люди, відмінна кухня. Головне, що Габріель завжди знаходиться поруч, незважаючи на те, яка б цікава розмова не велась за столом, він все одно не залишав мене без уваги. Що ж, до таких вечорів можна звикнути та нарешті припинити боятися кожної тіні.

Закінчивши з сушкою, я стала біля дзеркала, щоб оцінити свій зовнішній вигляд. Поруч із Габріелем мені хочеться виглядати бездоганною. Поправивши хвіст, я вже хотіла повернутися до столу, але на порозі раптом зіткнулась із жінкою в червоному. Я зробила крок убік, щоб розминутися. Жінка окинула мене зарозумілим поглядом, а потім плавною ходою підійшла до умивальника.