Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

«Усе вирішено, і все прораховано», — сказав суддя.

Відчуваючи, що без пояснень самого чеха вона не впорається, Варта зосередилась на тому, щоб якомога швидше перетнути площу Ринок.

За поворотом біля пошти вона спинилась і глибоко вдихнула.

— Давай-давай, ворушися, — тепер же сіпнув Златан. — Він не зможе відкрито за нами піти у своєму справжньому образі. І не зможе створити собі ілюзію, коли я поруч. Але не варто розслаблятися. Старий диявол страшний у злості. А тобі вдалося його довести...

— То це справді твій дід? — здивувалась чаклунка, хоча й помітила між чехами певні збіги рис.

— А не схожий? — хлопець реготнув. — Он як Нап’ялив моє обличчя. Копія!

— Передчуваю багато проблем.

— Не особливо більше, ніж до того. Він не закатрупить власного онука. Поки що.

***

— Правду, шановний інтригане. Правду я хочу. Усю, — Варта дивилась на Златана, і здоровий глузд десь усередині випитував, як вони до цього докотились. Гра Грою, але тікати від могутнього судді з його власним онуком... Дівчина глибоко всередині тішилася, що чеський правлінець та її новий знайомий — то двоє різних Златанів. Але, з іншого боку, це тільки ускладнювало ситуацію.

— Правда в тому, що мій старий трохи шизонутий, — важко видихнув маг. — А решта — це справи сімейні... Гарно тут у вас.

Він розвів руками, ніби хотів охопити краєвид Львова, який розпливався внизу.

— Гарно, але зуби не заговорюй, — Варта присіла на траву і теж подивилась на залите сонцем місто.

Після втечі з музею вони вирішили піти кудись, де найменше шансів зустріти суддів, темних чи світляків. Чаклунка витягнула Златана, який скаржився на спеку, у доволі безлюдну частину парку Знесіння. У них за спинами, по стежці, часом дзенькотіли велосипеди чи шурхотіли кроки. Але густі кущі, які відмежовували стежку від виступу над прірвою, гарно ховали від перехожих. Маг знущально зауважив, що це місце має бути популярним для таємних побачень. Але Варта проігнорувала його зауваги, котрі не стосувалися теми.

— Ну, що тобі розповісти? — зітхнув він стомлено. — Суддя — мій родич. Я працюю на суд. На посаді його помічника. Золото поглинає мою силу. Тому не вдалося добре зачаклувати Молібдена: перед тим я тримав у руці твій медальйон і ще не відійшов від його впливу. От і вся історія.

— А як щодо прокляття, твоєї смерті й усе таке?

Златан схопився за голову.

— Старий тобі розтриндів все, що міг! Утім, я ж казав. Демон прокляв мій рід...

— Златане! — Варта підвищила голос. — Демонів не існує. Годі вже. Не смішно.

— Годі вже не вірити мені. Я тобі життя рятував... разів три? — маг скосив погляд у її бік. — Хочеш правду, то слухай, а не перебивай. Сто років тому Гра проходила в Кракові, у Польщі.

— Я знаю, де Краків.

— Молодець. Отож, щоразу, коли Гра доходить до завершення, велика кількість енергії вивільняється, і це нагадує просто-таки вибух магії. І на наступні сто років світ наповнений нею по вінця, а коли вона починає виснажуватися, то приходить час нової Гри — по-різному для кожного Конгломерату. Колообіг енергії в природі та все таке.

— Я знаю, дякую, — нетерпляче кинула дівчина. — Можеш не цитувати мені чарівницькі посібники.

— Так, про це розповідають усім. Гарна історія для дитячих казок. Ще наприкінці один із гравців отримує право загадати бажання — теж красиво, правда? Але про демона історії мовчать, — Варта хотіла перебити Златана знову, проте помітила, як його голос зривається, і вирішила дати йому шанс закінчити. — Дванадцять міток, позначених кров’ю чародійного люду, — це ритуал, який вивільняє демона. Ритуал, який дає вихід його силі. Демон здійснює бажання, він може все — все, про що не мріють навіть голови конгломератів... Але його прихід завжди несе руйнацію у світ: катастрофи, пошесті, війни... Тому здавна існували роди, які втілювали найбільшу силу чаклунської спільноти. По два в кожному конгломераті — їм під силу було черпати і темну, і світлу енергії, порушувати багато правил, творити колосальну магію. А все задля того, щоб наприкінці Гри дочекатися вивільнення сили і вбити демона. Не дати йому волі.

— Може, тому історій про всяких монстряків і нема? — усміхнулась Варта від раптової ідеї. — Бо їх успішно знищували до цього часу?

— У правління конгломератів більше таємниць, ніж ти думаєш, — сухо відказав Златан. — Навіть на посаді помічника судді в мене дуже мало повноважень, коли це стосується закритої інформації. А я досліджував це питання... Але ось ми наблизилися до основного. До попередньої Гри. Краківський тур — тоді дещо змінилося. Один із родів-захисників зрадив другий. Уяви собі, вони уклали договір із демоном: замість знищити його, зрадники загадали бажання. І почвара здійснила його. За умовами договору, коли настав вирішальний момент, перший рід відступив. Вони залишили своїх соратників на поталу чудовиську. Через свій егоїзм.

Златан криво осміхнувся і закинув голову вгору. Його погляд пірнув у небо через гілки дерев.

— У другого роду не було й шансу, коли вони залишилися без підтримки. Демон знищив їх. Проте і цього йому здалося мало. Виявилося, що старший наслідник захисників, чиї 27-мі уродини саме наближалися, мав красиве ім’я. «Золотий» воно перекладалось...

— Златан, — здогадалась Варта одразу.

— Правильно мислиш, нехороша темна. Отож, демон прокляв його і прокляв увесь рід їхній на багато поколінь наперед. Смертю від золота прокляв. Він мав почуття гумору, бачте... Я —наступний смертник. Кінець історії.

Златан зчепив руки в замок і потягнувся.

Варта розуміла, що це не може бути правдою. І водночас щось знайоме ворушилося насподі свідомості. Нитка, котра вислизала від неї і не давала твердо відкинути Златанові слова.

— Ти не віриш мені, знаю, — він знову зиркнув на дівчину. Без іронії, лише з гіркотою в погляді. — Але мій прародич — один з тих захисників, кого вбили. А його син, чинний чеський суддя, — перший Златан Богумін, який носить прокляття. Він, власне, й подався у судді, щоб врятуватися. Спрацювало. А мій рідний дід помер рівно у 27. Мого батька, на правах недалекого родича, дід уже зміг взяти до штату суддів, щоби надати йому магічну