Читати книгу - "Вогонь і кров"

Увечері нас замінили, щоб ми зайняли головну лінію оборони, на якій мали залишатися всього-на-всього два дні. Оскільки вона проходила заледве за сто метрів від передньої лінії, ротація була зручною. Ми мали жити в добре збудованих штольнях та виставляти лише декілька спостережних постів.

Я сподівався, що зменшиться кількість випадків грипу. Тішило те, що тут можна було рухатися вільніше; одного разу я захотів у спокійні ранкові години подивитися Пюісьє, аби хоч ненадовго втекти з окопів. Власне кажучи, тут ми стояли на пороховій бочці навіть більше, ніж попереду, адже ми мали в разі потреби виступити до Переліску 125, у якому протягом усіх цих днів було дуже тривожно.

Головна лінія оборони

Від селища Пюісьє у північно-західному напрямку тягнеться довга траншея, яка на значній відстані супроводжує зорану чисельними снарядами дорогу від Пюісьє до Ебютерна, щоб потім повернути праворуч до Переліску 125, після чого ця траншея перетинає багато інших сильних і слабких окопних позицій, а також головну лінію оборони. Її назвали «шляхом Пюісьє», і ця назва вже вказує на те, що вона призначалася не для бойових дій, але лише для сполучення. На це вказувала також і звивиста лінія цієї траншеї, що зміїлася крізь рівнину. Нею мали перш за все добиратися до передових постів; вона не була надто широкою, щоби запобігти розлітанню шрапнелі. Але тут бракувало потужних брустверів, які розташовувалися уздовж усіх позицій та з яких кожна пара формувала маленьку твердиню. Не було ані брустверів, ані завішаного зброєю частоколу, ані міцної тилової стіни, яка відкидала би свою тінь у глибину окопу. Тому ця дорога зовсім не випромінювала ті темні чари, які властиві кожній бойовій траншеї.

Але ночами вона показувала своє дике обличчя, оскільки все ж вона була однією з великих ліній життя цього сектору, які позначені на ворожих мапах ніби сині та червоні кровоносні судини. Біля тих місць, де ця дорога сплітається з іншими траншеями в мережу, де поблизу стоїть примітне дерево або де пагорб сягає вищої точки, проставлені цифри, таблички з якими висять, разом з іншими числами, на бетонних стінах бліндажів артилеристів на тому боці. Навідник, який отримав наказ і виставляє координати згідно з цими цифрами, не знає, куди він посилає снаряди, коли натискає на гашетку. Але там, де спалахують розриви, розбігається навсібіч повністю споряджений взвод, який після ротації вже уявляв себе в безпеці, або група робочих поспішно кидає свої дротяні рулони та листи металу, щоб заповзти у вузькі ніші, які скрізь прорубано в стіні траншеї. А може, якраз ідуть двоє чоловіків, які несуть на плечах носилки з дивною ношею, адже з-під накидки стирчать дві висохлі та неначе воскові руки. Вони раптом відчувають, що смерть, яку вони несуть на собі, вже тримає їх за горло, і сліпо кидаються до порожнього окопу, де натрапляють на вхід до старої, затхлої штольні. Там вони задихано чекають, поки назовні все стихне й вони знов відшукають свого товариша, який вже позбувся страху, а разом з ним і життя.

Так, уночі може радіти той, хто залишив позаду траншею сполучення, а тому він так поспішає, що мовчки пробирається повз темні фігури, які трапляються йому дорогою, хоча було б зрозуміло, якби дві людини, зустрівшись у такому місці, перекинулися б хоч кількома словами. У бойових траншеях все ж краще, адже там знаєш хоч щось напевно, тоді як тут панує невідоме.

Тому вже з першими ранковими сутінками, коли посильні вирушають у паломництво по каву до села, вся картина змінюється. Вони йдуть відкритим полем, і пом’ята трава на стежках їм приємніша, ніж звивисті канави окопів внизу, де вони постійно наштовхуються з посудом на глиняні стіни. Посильні теж відчувають на собі, що таке безсонна ніч; вони веселішають, коли можуть знову вільно крокувати відкритим простором. Тільки коли вони потрапляють під вогонь, то стрибають униз квапливо, мов польові миші, які шмигають до своїх нір, щойно у повітрі починає кружляти канюк. Кулі, які лишень іноді свистять повз них коротко й безцільно, їх не надто турбують, тому що навколо вже занадто туманно, щоби їх могли побачити з позицій неприятеля.

Але коли вони повертаються, вже за годину, в ту самісіньку місцину потужно б’є кулемет, а зовсім поруч із ними високо здіймаються пилові фонтани, так що цілять явно не в кого іншого, а саме в них. І тепер вони мусять спуститися в траншеї, адже за своїми розмовами вони геть проґавили, що навколо поступово розвиднілося і стало ясно, як у склі. Тому вони власне й були доброю мішенню для навідника артилерії, який сидів по той бік нічийної землі, похмурий та сонний. Він ставить хрестик на своїй мапі, пише біля нього час, і наступного ранку посильні сильно дивуватимуться зі страшного обстрілу, втративши трьох поранених і повернувшись назад із порожніми мисками.

Поки сонце стоїть високо в небі, ходи сполучення стоять порожніми, адже людина перетворилася тут на нічну істоту й видає себе вдень тільки під час великих битв. На заході високо кружляв аеростат спостереження, він застиг десь над Бю-ле-Артуа — жовта, крихітна пляма, і все ж із такої висоти з неї помітний кожен порух, і озброєним оком звідти можуть заглядати до траншей. Але їм не видно нічого, крім, мабуть, якогось вістового, випадкового офіцера або пораненого, який шкутильгає до перев’язувального пункту. Все інше має самотній вигляд, тільки пижма й деревій схиляють свої суцвіття над краями окопів, а подорожник високо підіймає на спорожнілих шляхах свої крихітні суцвіття. Скрізь чути свист цикад у траві, товсті жуки, які впали в окопи, дряпаються в пилу, чубатий жайворонок приймає пісочну ванну в старій вирві, у якій земля вже розрихлилася, і де можна не боятися шрапнелі, уламки якої врізалися в крихку глину канав.

Сьогодні зранку, якраз о цій порі, яку я неймовірно люблю, мені забаглося прогулятися до Переліску 125, адже завжди приємно роздивитися у спокійний час якусь місцину, де майже постійно точаться бої. У такі миті кудись зникає напруга й невпевненість у місцевості та знову маєш важливу перевагу над тими, хто атакує. Оскільки не було обстрілу — до речі, цей зворот є свідченням того, наскільки війна для