Читати книгу - "Вогонь і кров"

Звичайно, він не виглядав затишно. Ґрунт, який покривав лише тонкий чорний шар гумусу, прорізали багато вирв, а білий попіл щільним шаром усипав жалюгідні залишки хащ, які здавалися тепер блідими й хворобливими, ніби росли в підземеллі. Вирвані з коренем кущі та гілля були хаотично розкидані та частково засипали зруйновані окопи, в яких у багатьох місцях можна було пересуватися тільки повзком. Потужні стволи високих дерев, там, де вони не лежали на землі, стояли без гілок. Уламки позрізали кору й заболонь, і тільки продірявлена ядрова деревина ще підіймала армію голих щогл, які ніби поїла жахлива хвороба. Я спробував уявити собі картину того, що нас може чекати: цей скам’янілий ліс уночі, над яким нависають освітлювальні ракети, чиє яскраве світло заморожує сніжно-білий підлісок під своєю примарною тканиною. Під гігантськими гілками, чиї чорні тіні блискавично змінюються, полум’яніє битва гранат і кулеметів, з такою беззмістовною жорстокістю, яка мислима тільки в цьому простому та дикому пейзажі. Адже якийсь страшний дух перекреслив тут усе зайве, створивши тло, яке дійсно пасує до цієї картини. Тут людині не залишається нічого іншого, окрім як знову стати частиною природи та підкоритися її незбагненним законам, які вимагають істот із крові та мускулів, із зубів та кісток.

Я вже бачив декілька розтрощених лісів: один у Дельвіллі, у Сен-Пьєр-Ваасті та могутній праліс Хутхольстер у Фландрії, який за декілька днів перетворився на крихітний гай; але жоден із них не мав такого зловісного вигляду, як цей Перелісок. Найбільше він нагадав мені Буа-де-Трон, чиї викорчовані пні підіймалися перед нами з землі під час битви під Гільмоном. Мабуть, причиною було те, що цей одинокий ліс надто сильно вирізнявся на голій рівнині та притягував на себе вогонь з усього периметру. Тому, можливо, було б краще не залишати в ньому жодного підрозділу та, під час загрози наступу, придушити ворожий вогонь своїм власним, так щоб жодна жива істота не змогла вистояти під ним, або ж, після того, як хтось увірветься до Переліску, накрити його ковпаком паралізуючого та смертельного газу — адже саме такі місця стають згубними й безслідно поглинають один підрозділ за іншим. У таких обставинах їх залишають, але ми дотепер утримуємо цей Перелісок — отже, на це є причини. Нашій роті довірили позиції, де вона має виконати важке, але чітко окреслене завдання.

Після того, як я дістався до місця, де шлях Пюісьє повертає до Переліска, я пройшов траншеєю трохи далі та одразу наштовхнувся на унтер-офіцера окопної служби, який попередив мене, що ці місця дуже добре видно з того боку і швендяти тут означає вірну смерть. Оскільки зовсім нещодавно, коли я відвідував позиції сусідньої роти, я ледь не втратив життя у геть прикрий спосіб — заліз на барикаду, яка розташовувалася заледве за сорок метрів від позицій англійців, — я був радий зустріти цього доброго духа і попросив його провести мене. Як фенріх, який тільки-но кілька тижнів тому прибув із резерву, він зробив це старанно, що виявилося для мене дуже корисним.

За формою Перелісок нагадував прямокутник, до країв якого прилягали кілька пагорбів. Майже на перетині його поперечних ліній була висічена в землі глибока штольня. Від неї відходила низка траншей і ходів сполучення, які переходили в передню лінію. Ці ходи оточували Перелісок з трьох боків, утворюючи гострий виступ у фронті. Там, у довгій траншеї, яку часто засипало і яку було важко помітити, вдень завжди виставлявся пост.

Уночі цей пост переносився до штольні, заміна, яку щораз мали проводити надзвичайно обережно і яка вартувала багатьох втрат, адже в цей час англійці також сиділи у своїх розсіяних навколо важкодоступних окопах. До того ж з обох сторін вже були перші полонені. Становище цих залишених у небезпеці людей було досить неприємним, але їм принаймні більше не доводилося виходити на нічні чергування, коли на Перелісок нападали обстріли. Зранку вартові мусили точно визначати погоду, адже якщо було надто ясно, це означало, що ті, хто зник уночі, вже точно не повернуться живими. Та все ж, як мені розповів фенріх, його ротному, лейтенанту Форбеку, нещодавно це вдалося; у денний час, разом із декількома солдатами, він прокрався до англійських окопів та взяв у полон вартового.

Щоб особисто познайомитися з відважним капітаном цієї роти, який прибув до полку тоді, коли я востаннє лежав поранений у лазареті, я повернув до великої штольні, куди вела низька траншея, якою ми мусили пройти, зігнувшись у три погибелі, а подекуди і повзком. Без цієї штольні не було чого й думати про те, щоб утримувати Перелісок. Чотири входи, розміщені на великій відстані, які, мов кролячі нори, були оточені голою землею, вели вниз до приміщення. Проходи були облаштовані під таким кутом, що давно вже померлі будівельники могли навіть не робити сходинок. До підлоги вони прибили планки, аби мешканці цієї нори могли вистрибнути нагору швидко та не перечіпляючись, як курки на сідало, адже у вирішальні миті рахунок іде на секунди.

Коли сильні обстріли обрушувалися на Перелісок, все живе стікалося до цього єдиного місця, де можна було укритися. Хоча це було суворо заборонено правилами, але тут не існувало інших настанов та інших наказів, крім тих, які кожен дає самому собі.

Дивлячись на цю штольню, я зрозумів перш за все, як можна взагалі тримати оборону в Переліску, який здалеку іноді здавався мені лише палаючою коловертю землі та диму, що високо підіймався над деревами. У такі миті оборонці тулилися в тісняві у проходах штольні, яку, втім, часто засипало і тоді її знову доводилося розчищати лопатами та сокирами. Тільки вартові з передових постів залягали у своїх окопах, але сюди через шум обстрілу не сягав жоден інший звук, тому ніхто не знав, чи вони живі, чи, може, вже стекли кров’ю. Одна освітлювальна ракета, яка дугою підіймалася вгору, означала: «Агов! Ми все ще тут», але цей знак був надто віроломним, коли він повторювався надто часто, до того ж командиру передових постів ішлося більше про те, що відбувається навколо й перед ним, ніж про те, що у нього в тилу.

Так що найвища увага була прикута до тієї миті, коли вогонь стихав