Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

На вулиці йому зустрічалось немало людей, що були колись його друзями й товаришами. Але він давно вже вичерпав до дна їхнє терпіння та їхню щедрість. Уїллард Джедді й Паула проскакали повз нього легким галопом, повертаючись після щоденної прогулянки по старій індіанській дорозі, й кивнули йому з надзвичайною холодністю. На іншому розі йому зустрівся Кйоу; весело посвистуючи, він ніс, як жадану здобич, свіжі яйця на сніданок собі та Кленсі. Безжурний шукач щастя був однією з жертв Блайта; він частіше за інших опускав руку в кишеню, щоб допомогти Вельзевулові. А тепер здавалося, що й він забарикадувався від його вторгнень. Коротке вітання Кйоу й зловісний блиск у його великих сірих очах примусили Вельзевула прискорити ходу, хоч розпач уже штовхав його попросити Кйоу ще раз “позичити” трохи грошей.

Після цього бідолаха одвідав одну по одній три пивниці. В усіх трьох його гроші, кредит і доброзичливість хазяїв були давно вичерпані. Але сьогодні Блайт був готовий валятись в ногах у свого найлютішого ворога за один ковток aguardiente. У двох пульперіях на його зухвале прохання дати чого-небудь випити відмовили так ввічливо, що це вразило його гірше за лайку. У третій засвоїли американський спосіб: схопили за комір і дали такого стусана, що він вилетів за поріг і розпластався серед вулиці.

Фізична образа дивно підмінила Блайта. Коли він звівся на ноги й побрів далі, на його обличчі був написаний цілковитий спокій. Запобіглива, нещира усмішка, яка досі не сходила з його уст, зникла безслідно; натомість з’явилась тиха, недобра рішучість. Досі Вельзевул борсався в морі безчестя, вхопившись за тоненьку рятівну мотузочку — єдиний зв’язок з порядним товариством, що викинуло його за борт. І тепер він побачив, що мотузочка перервалась, і відчув приємну полегкість, яку відчуває плавець, коли перестає боротися з хвилями й спускається на дно.

Блайт підійшов до найближчого рогу, обтрусив з одежі пісок і протер пенсне.

— У мене тільки один вихід, тільки один, — сказав він уголос. — Була б у мене пляшка рому, я б не поспішав із цим. Але для Вельзевула, як вони називають мене, рому вже ніде немає. Присягаюсь полум’ям Тартару![123] Коли мене садовлять по праву руку сатани, хтось має заплатити судові витрати. Доведеться труснути кишенею вам, містере Френк Гудвін! Ви — добрий чоловік, але не можна ж терпіти, щоб джентльмена викидали на вулицю! Шантаж — нехороше слово, але це найближча станція на моєму шляху.

Тепер Блайт уже знав, що робити, й швидко подався через місто, тримаючись далі від узбережжя. Він минув брудні оселі безтурботних негрів, залишив позаду мальовничі хатки бідніших метисів. По дорозі перед ним частенько проглядав крізь тіняві галявини будинок Френка Гудвіна на порослому лісом узвишші. А коли він проходив по місточку через болото, він побачив, як старий індіанець Гальвес шкребе дерев’яний надгробок, на якому випалено ім’я Мірафлореса. За болотом, по некрутих схилах гір, лежали володіння Гудвіна. Трав’яниста дорога, щедро затінена різноманітною тропічною рослинністю, вилась від бананової плантації до будинку. Блайт пішов цією дорогою, ступаючи широко й рішуче.

Гудвін сидів на галереї, де був найгустіший холодок, і диктував листи своєму секретареві, місцевому уродженцю, здібному юнакові з хворобливо жовтим обличчям. У домі снідали рано — на американський лад, і минуло вже добрих півгодини, як Гудвін устав з-за столу.

Знедолений підійшов до сходів і помахав рукою.

— Доброго ранку, Блайте, — сказав Гудвін. — Заходьте й сідайте. У вас до мене яка-небудь справа?

— Мені треба поговорити з вами наодинці.

Гудвін кивнув секретареві. Той вийшов у сад, став під мангровим деревом і запалив сигарету. Блайт сів на його місце.

— Мені потрібні гроші, — почав він вимогливо.

— Вибачте, — сказав Гудвін, з такою ж прямотою, як і його гість, — але грошей я вам не дам. Ви доп’єтесь до смерті, Блайте. Ваші друзі зробили все, що могли, аби поставити вас на ноги. Але ви самі не хочете підійматись. Дати вам гроші — це значить допомогти вам занапастити себе.

— Знаєте що, голубе, — сказав Блайт, відхилившись назад разом із кріслом, — облишмо поки що політичну економію. Мова про інше. Я люблю вас, Гудвіне, але я прийшов устромити вам ніж під ребра. Сьогодні вранці мене викинули з салуна Еспади, і я хочу, щоб суспільність заплатила мені за цю образу.

— Я не викидав вас.

— Все одно: ви — представник суспільності; і, зокрема, ви — моя остання надія. Я вимушений зробити це, голубе мій; я вже пробував раз — ще місяць тому, коли секретар Лосади копався тут у справах. Але тоді я не міг. Тепер — інша річ. Мені треба тисячу доларів, Гудвіне. І вам доведеться дати їх.

— Тільки тиждень тому, — сказав Гудвін усміхаючись, — вам досить було одного срібного долара.

— Це означає,— розв’язно відказав Блайт,— що я тоді був іще добропорядною людиною, хоч і у великій скруті. Одне песо вартістю сорок вісім центів — недостатня плата за гріх. Але — ближче до справи. Я — негідник із третього акту, і я заслужив собі тріумф, хоч, може, й ненадовго. Я бачив, як ви поцупили саквояж покійного президента... з грошиками. О, я знаю, це — шантаж! Але я недорого візьму з вас. Я знаю, що я — дешевий негідник, прямо з комедії, але ви — один із моїх найближчих друзів, і я не хочу дуже натискати на вас.

— А не можете ви докладніше? — кинув Гудвін, спокійно перебираючи аркуші на столі.

— Можу, — відповів Вельзевул. — Мені подобається, як ви ставитесь до справи. Я терпіти не можу всякої театральщини й заздалегідь попереджаю, що в моєму оповіданні не буде ні фейєрверків, ні бенгальського вогню, ні фіоритур[124] на саксофоні.

Того вечора, коли безпритульне превосходительство прибуло до Кораліо, я був дуже п’яний... Вибачте, що я так пишаюся цим фактом, але мені коштувало тоді героїчних зусиль досягти такого щасливого стану. Хтось покинув ліжко під апельсиновим деревом на подвір’ї готелю мадами Ортіс. Я переступив через огорожу, ліг на ліжко й відразу заснув. Збудив мене апельсин — він упав з дерева просто мені на ніс; я дуже розгнівався й почав проклинати Ісаака Ньютона, чи як його, — ну,