Читати книгу - "Найкраще в мені"

Бо щось там не так, ясно-красно. Якийсь пацан з бару, точно, і хоч Ейбі досі туго думав через лихоманку й пекельний біль у животі, він не відмовлявся від наміру точно дізнатися, хто ж то з них був.

Тому він присів почекати й через деякий час вирізнив одного кадра серед натовпу. Молоденький, темне волосся, аж надто до Кенді загравав, щоби там нічого такого не було. Ейбі бачив, як вона торкалася його руки, як розріз на цицьках перед ним засвітила, коли пиво подавала, і він саме збирався припинити це, коли мобільний зателенькав, і Довсон заговорив на тому боці. Наступне, що він пам’ятав, це як він лупив кулаком по керму, везучи Теда до лікарні — той розпластався на задньому сидінні. Та навіть коли гнав до Нью- Берна, то тільки й думок було що про Кенді й того рагуля безголового, як він з неї майтки стягає і як вона в його обіймах стогне.

Просто зараз вона йде зі зміни, і від цієї думки в нього очі від люті випадали. Бо він точно знав, хто йде з нею до машини, однак нічого не міг вдіяти. Просто зараз йому треба було взнати, що замислив Довсон.

* * *

Тед то опритомнював, то знову провалювався у безтямність, і так всю ніч. Навіть коли він приходив до тями, ліки й струс робили своє діло — думати він не міг. Та вранці наступного дня лють витіснила усе інше. Лють на Ейбі, бо він постійно питав, чи не прийде за ним Довсон; на Еллу, бо та скиглила, квохкала й шморгала носом; на шепіт родичів, що чувся з коридору, — наче вони не могли допетрати, чи варто тепер його боятися. Хоча в основному лють його була спрямована на Довсона, і Тед, лежачи в ліжку, ніяк не міг зібрати події докупи. Останнім, що він бачив, перед тим як прокинутися в палаті, була постать Довсона над ним, і він довго не міг допетрати, чого від нього хочуть Ейбі та Елла. Потім прийшли лікарі, надягли на нього гамівну сорочку й пообіцяли викликати поліцію.

Після того він поводився спокійніше, бо тільки так можна було звідти вибратися. Ейбі сидів у кріслі, а Елла на ліжку. Вона метушилася, і він ледве втримався від того, аби дати їй ляпаса. Утім, він же був на зав’язках, тож навіть якби й захотів собі це дозволити, — не вийшло б. Він напружився, перевіряючи ремені на міцність, думаючи про Довсона. Той повинен здохнути, тут двох думок не може бути, й Тед срати хотів на лікареві поради лишитися ще на одну ніч під наглядом і попередження, що надмірна рухливість може зашкодити. Довсон може поїхати з міста щохвилини. І коли він почув, як крізь Еллині схлипування пробивається гикавка, процідив крізь зуби:

— А ну йди геть, треба з Ейбі перетерти.

Елла витерла сльози й без слів вийшла з палати. Коли двері за нею зачинилися, Тед повернувся до Ейбі, і йому подумалося, що браток його виглядає, як купа лайна. Пика червона, весь мокрий. Зараза його валить з ніг. То Ейбі мав би вилежуватися по лікарнях, а не він.

— Забери мене звідси.

Нахиляючись до нього, Ейбі зіщулився від болю:

— Хочеш-таки дістати його?

— Ми з ним не скінчили. Ейбі показав на гіпс:

— І як ти хочеш щось з ним робити, коли в тебе рука нафіг зламана? Коли ти вчора двома здоровими руками з ним не впорався?

— А ти мені поможеш. Та для початку забери мене додому, щоби я взяв другого «Ґлока». А тоді разом з ним покінчимо.

Ейбі відхилився назад на спинку:

— А чого б я в це вмазувався?

Тед дивився йому просто в очі, пригадуючи нервові розпитування, що влаштовував йому вчора Ейбі.

— Бо останніми, що пам’ятаю, були його слова, що тепер він прийде за тобою.

10

Довсон біг злежаним піщаним берегом уздовж води, мляво наздоганяючи крячків, що поземкували над хвилями. Було ще рано, а на пляжі вже повно людей — хтось, як і він, вийшов розтруситися, хтось вигулював псів, хтось будував піщані замки з малими дітьми. Вище, за лінією дюн, люди сиділи на відкритих майданчиках й пили вранішню каву, розслаблено вклавши ноги на перила.

Йому дуже пощастило з кімнатою. О цій порі року готелі на пляжі часто бували повністю заброньовані на місяці вперед, і йому довелося обдзвонити декілька місць, щоби натрапити на несподівано звільнену кімнату. Вибір у нього був невеликий: або тут, або вже у Нью-Берні. І оскільки лікарня знаходилася в останньому, він вирішив, що розумніше було б лишитися тут. І треба бути тихо, бо Тед — і він був упевнений у цьому — так просто від нього тепер не відчепиться.

Яких тільки зусиль він не докладав, аби не думати про того темноволосого привида. Якби він не подався за ним, то не дізнався б, що Тед влаштував на нього засідку. Той привид приманив його, і він пішов за ним — як тоді в океані, коли вибухнула платформа.

Обидва випадки він прокручував у голові, наче зациклене відео. Колись йому здалося, що привид врятував йому життя, і досі йому гадалося, що це ілюзія, збіг. Та двічі? Це вперше він побачив у з’явах темноволосого чоловіка натяк на якусь високу мету: може, його рятують для чогось, хай він і не знає, для чого саме.

Довсон гнав від себе такі думки: прискорив хід, став дихати глибше. На ходу зняв футболку й витер нею піт із чола. Вибрав собі за мету пірс, що виднів подалі, й прискорив біг, аби опинитися там якнайшвидше. За кілька хвилин м’язи ніг запалали. Він не спинявся, зосередившись на тому, щоби довести тіло до межі, та не міг втриматися від того, щоб зиркати навколо в пошуках темноволосого чоловіка серед пляжників.

Добігши до пірса, він не спинився й рушив назад до готелю. Уперше за багато років наприкінці пробіжки він почувався гірше, ніж на початку. Він нахилився й видихнув, щоби припинити віддих. Жодних відповідей на свої питання він так і не знайшов. Повернення до Орієнтала спровокувало в ньому якусь глибинну зміну, і він це відчував. Не міг не відчувати. Усе навколо здавалося незрозуміло іншим. Не через темноволосого привида, не через Теда, не через смерть Така. Усе було іншим через Аманду.