Читати книгу - "Найкраще в мені"

На пляжі стало тихо: вранішні відвідувачі розійшлися по машинах, відпочивальники розляглися на рушниках засмагати. Хвилі поволі накочувалися й збігали, звук їх занурював у транс. Довсон дивився на воду. Думки про майбутнє сповнювали його відчаєм. Так, йому було не байдуже до неї, він через неї переймався, як ніхто інший, однак тепер вона мала чоловіка й дітей. Колись йому вже ледве вистачило сили закінчити з нею, і думка про те, що знов доведеться її втратити, була для нього нестерпною. Здійнявся вітер, і Довсон розумів, що їхній спільний час збігає. Ідучи крізь вестибуль, він відчував, як ці думки висмоктують з нього сили, й відчайдушно бажав, аби все було хоч трішечки не так, як є.

* * *

Кожна наступна чашка кави наснажувала Аманду для розмови з матір’ю. Вони обидві сиділи на задньому ґанку, що виходив на сад. Мати сиділа у своєму білому кріслі-гойдалці прямо й гордовито, вбрана так, наче очікує на візит губернатора, й оцінювала події минулого вечора. Здавалося, вона вбачала якусь збочену втіху в тому, аби викривати неіснуючі змови й осуд, начебто приховані в словах і інтонаціях її приятельок, які ті дозволили собі за вечерею й партією в бридж.

Аманда сподівалася, що гостини триватимуть годину чи дві, та завдяки партії в бридж все затяглося до пів на десяту. І навіть тоді їй було очевидно, що додому ніхто з присутніх не поспішав. На той час Аманда вже не приховувала позіхань, а про що тепер говорила її мати — вона й гадки не мала. З її точки зору, нічого не змінилося: розмови були ті самі, що й колись. І в цьому бомонд Орієнтала нічим не відрізнявся від таких само бомондів інших маленьких містечок. Спершу про сусідів, потім про онуків, потім про пастора, потім про те, як правильно вішати гардини, потім про стрибок цін на ростбіф — і все це ненав’язливо заправити плітками. Дрібниці, одним словом, та для її матері усе це набувало планетарного значення, нехай і на рівному місці. Її мати вміла бачити драму в усьому, і Аманда була вдячна, що та не розпочала свою жалібну проповідь до того, як вона встигла випити першу каву.

Вона не могла припинити думати про Довсона, і через це зосередитися було ще важче. Намагалася переконати себе, що все тримає під контролем, але чому ж тоді не могла забути, як пасмо його темного волосся падає на комір, чи як йому пасували джинси, чи як природно почувалися вони в обіймах одне одного у перші миті після його появи? Вона прожила в шлюбі достатньо, аби знати, що ці речі не такі важливі, як дружба й довіра, зміцнені спільними інтересами, і провести пару днів разом після більш ніж двадцяти років розлуки було недостатньо, аби такий зв’язок хоча б почав зароджуватися. Щоб стати давніми друзями, потрібно багато часу, але довіра виникає миттєво. Іноді вона доходила висновку, що жінки бачать у чоловіках те, що їм найбільше хочеться бачити, принаймні на початку, і не могла зрозуміти, чи не помиляється. Вона жонглювала цими питаннями, не знаходячи відповіді, і тут її мати втратила терпець:

— Ти мене взагалі слухаєш? — запитала вона вкотре. Аманда поставила чашку на стіл.

— Звісно, слухаю.

— Я саме казала, що тобі слід навчитися робити ставки.

— Просто я давно не грала.

— Тому я й казала, що тобі треба долучитися до клубу або започаткувати свій. Чи це ти теж прослухала?

— Вибач, сьогодні мені треба втримати в голові купу всього.

— Так, та невеличка церемонія, правильно?

Аманда проігнорувала закид, бо була не в настрої сперечатися. Але мати саме цього хотіла, це вона знала. Мати накручувала себе весь ранок, послуговуючись уявними вчорашніми суперечками задля невідворотної атаки.

— Я ж казала, що Так бажав, аби його попіл розвіяли, — нагадала вона, витримавши нейтральний тон. — Прах Клари, його дружини, також був розвіяний. Може, так він хотів возз’єднатися з нею.

Здавалося, мати не почула її.

— Як вдягатися на такі випадки? Звучить так… неохайно. Аманда перевела погляд на річку.

— Не знаю, мамо. Про це я не думала.

Обличчя матері нічого не виражало, наче обличчя манекена.

— А як там твої дітки?

— Я ще сьогодні не розмовляла ні з Джаредом, ні з Лін. Але з ними все добре, наскільки мені відомо.

— А Френк?

Аманда відсьорбнула кави, щоби уникнути відповіді. Вона не хотіла говорити про чоловіка. Тільки не після сварки, яку він влаштував їй вчора перед сном, — такої самої сварки, якими тепер рясніло їхнє життя і які стали для них майже звичкою. Але він про це вже забув. Усім шлюбам — і вдалим, і невдалим — були притаманні повторення.

— З ним усе гаразд.

Мати кивнула, чекаючи на деталі, та Аманда не стала продовжувати. Запанувало незручне мовчання, й мати повела далі, розправляючи на колінах серветку:

— То як це тепер роблять? Просто розкидають попіл, де небіжчик вказав?

— Щось таке.

— А на це потрібен якийсь дозвіл? Мені неприємно думати, що люди можуть робити таке, де їм заманеться.

— Юрист про це нічого не казав, тому, гадаю, все тут вирішено. Я вважаю за честь щось зробити для Така, що би він там не планував.

Мати злегка подалася вперед й хмикнула:

— Звісно, ви ж були нерозлучними друзями.

Аманда розвернулася до матері обличчям, і вся втома навалилася на неї — втома від материних дошкулянь, від Френка, від постійної потреби щось удавати:

— Так, мамо, бо ми були друзями. Мені було добре в його товаристві. Він був чи найдобрішою людиною з усіх, кого я знала.

Від цих її слів на обличчі матері чи не вперше з’явилися ознаки збентеження, можливо, навіть шоку.

— Де має відбутися ця церемонія?

— Яка тобі різниця? Ясно, що ти всього того не схвалюєш.

— Я просто підтримую розмову, — знов хмикнула вона, — і тут нема причин для грубощів.

— Може, це звучить грубо, бо мені болить усередині. А можливо, через те, що ти не сказала мені про всю цю затію нічого схвального. Навіть формального «Співчуваю твоїй втраті. Знаю, яким важливим він для тебе був». Так нормальні люди