Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Даремно ти, Чоніа, в темряві пишеш, очі зіпсуєш,— сказав Кучулоріа, очевидно, сподіваючись слово по слову випитати, куди й кому пише Чоніа.

— Нехай краще, братику, мої очі пропадуть, ніж ми всі — з голоду. Родич у мене тут у Самтредіа, може, підкине щось хоч по губах помазати, а то нікого не видно,— відказав Чоніа, зрозумівши, що треба задовольнити цікавість своїх сусідів.

Час уже було спати. Сидимо ми втрьох — я, дядько мій і Хосро,— лампа в нас світиться, вечеряємо. Бачу, на столі лежить конверт, якого я Чоніа дав, придивляюся до адреси: на конверті — ім’я коханої Квішиладзе Цуци Сіорідзе.

— Що це таке? — питаю я своїх.

— Та Чоніа приніс. Квішиладзе, бач, грамоти не знає, то він за нього написав. Прихопи, просив, як у Поті підеш, укинеш у скриньку,— сказав Хосро.

— Мабуть, харчів просить. Цього відтягати не можна, та й ліків з Поті привезти треба,— мовив дядько Мурман.

Ми вечеряли, а я все думав про те, що Чоніа казав мені одне, а тут — друге і адреса на конверті зовсім не та. Але я нічого не сказав. Мені самому треба було в Поті — пацюків привезти. Торік улітку я вивів одного людоїда, назвав його Фараоном. Покупця на нього тоді мені не трапилося. Я його здуру й пустив у лазареті. Аж ось і покупець знайшовся, але розставатися з Фараоном мені було вже шкода — чудовий людоїд з нього вийшов, і коштував він набагато дорожче, ніж покупець давав. Так і лишився Фараон при лазареті, всіх пацюків винищив за верству в околиці — жодного не знайдеш. Тепер ось caмому доводиться йти по них у Поті — полювати в пакгаузах потійського порту, я там пастки на пацюків порозставляв. Я й надумав: заразом захоплю з собою і Фараона, в Поті в мене клієнт знайшовся новий.

— Я вранці в Поті збираюся,— сказав я Хосро.

— Тоді й ліки прихопи, а я по дрова поїду,— зрадів Хосро.

На тому й зійшлися.

Я поклав у спідню кишеню листа Чоніа, і ми порозходилися по своїх кутках. На світанку я став шукати Фараона, але його, негідника, і слід захолов: видно, полював далеко. Махнув я рукою і пішов у Поті. До міста було рукою подати, дядьків лазарет вважався тепер околицею Поті. Я відійшов уже далеченько від лазарета, і тоді почала заїдати мене цікавість. Витяг я з кишені листа Чоніа, обдивляюсь-обмацую, а розпечатувати соромно. Але слаба душа, не витримав. Конверт був заліплений дуже старанно, а я по заліпленому послинив його, клей розм’як, і я розпечатав конверта, зовсім його не пошкодивши. Чоніа писав Цуці Сіорідзе у Квеші нібито від імені Квішиладзе,— повідомляв їй, що, мовляв, твій Спиридон Сіорідзе знайшовся і лежить поруч мене тут, у лазареті. Харчі в нас усі кінчилися, приїзди, привозь чогось попоїсти — приїзди заради нашого кохання, тільки до лазарету не заходь, а то Спиридон здогадається, що ти до мене приїхала. А такого-то дня мій друг Чоніа зустріне тебе по дорозі до лазарету. Біля дороги вільшина невелика й кущі на узбіччі — там він і чекатиме тебе,— ти віддай йому все, що я в тебе прошу. А просив він у неї ще десять карбованців — для лікаря, писав — до зарізу треба. Як побачиш Чоніа, він тобі все розкаже і про Спиридона, і про мене, і про все наше життя-буття.

Став я думати, як бути. В першу хвилину хотів порвати й викинути. Потім думав-думав, а давай, вирішив, допишу наприкінці, як усе є насправді, й надішлю Цуці Сіорідзе. Думок — хмара насунула, і ні до чого я так і не дійшов. А ось уже й Поті. А ось — і пошта. Послав я все до біса,— розкрити всю цю брудну таємницю, думаю, ніколи не пізно, і вкинув конверт у скриньку. Вкинув і ще більше став мучитися — так чи не так зробив. Геть замучився, цілий день ні про що інше не міг думати.

Узяв я в аптеці ліки, зайшов у пакгаузи, зібрав у клітку пацюків і — назад у лазарет. Дома порозміщав свою живність як належало. Повечеряли ми, і я рано заснув, такий стомлений був.

Уранці — ще добре й не прокинувся — чую голос Кучулоріа:

— Уночі сон мені снився, не інакше як до котрогось з нас сьогодні прийдуть. Побачите — прийдуть.

Усі почали просити Кучулоріа розказати сон. Цілу годину він розповідав, аж задихався.

Пішов уже четвертий день, як вони голодували, і мені теж почало здаватися, що до когось з них неодмінно мають прийти. Та й цей день минув, а нікого не видно.

Того вечора й сталося це, а який був рік — хоч убийте, не пам’ятаю. Не хочеться мені тепер вираховувати, та й нагальної потреби не бачу. Вже давно смеркло, година так десята, певно, була. Сидимо ми з моїм дядьком, у нарди граємо. Поруч Хосро то носом клює, то за грою стежить. Як зараз чую, долинув здалеку тупіт копит.

— Хосро, а постелі ти приготував? — спитав дядько.

Хосро кивнув головою, мовляв, аякже.

— Кого ви чекаєте так пізно? — поцікавивсь я.

Помовчавши, дядько відповів:

— Хворих. Приїжджав тут удень один гуртівник, поїхав по другого. Мабуть, вони і їдуть. А хто б же інший?

— А що з ними?

Знову дядько Мурман не квапиться відповідати.

— Ведмеді їх порвали,— мовив він непевно.

Відчуваю, щось приховує дядько,— подивимося, думаю, чи надовго його вистачить.

А тупіт усе ближче.

— Мурмане-батоно! — покликали знадвору.

Дядько звелів мені присвітити лампою, а Хосро — забрати коней і одвести в стайню.

Один спішився сам. Другому допоміг зіскочити Хосро й завів його в будинок — нога в нього була дуже покалічена.

Поставив я лампу на стіл. Подивився спочатку на кривого, потім на його приятеля; кривого я ніколи не бачив. Другий був Дата Туташхіа, я його враз упізнав! Він зовсім не змінився, хіба що чорні скроні трохи посивіли. Вій теж глянув на мене, ніби пригадуючи, але зробив це так, що я міг і не помітити його уваги до моєї персони. Ну й бог з ним! Навіщо показувати, що я його впізнав?

Треба було оглянути й промити рани, але відчуваю я, зволікає мій дядько Мурман, не