Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

«Я прибирала в підвалі, любий», — відповіла моя мама. Вона вийшла його зустріти і, усміхаючись, стояла на ґанку. Тато пильно глянув на вогонь і колупнув ногою. Тоді нахилився й підняв щось із попелу. «Принеси граблі, Ніку», — попросив він мене. Я спустився в підвал і приніс граблі — тато обережно розгріб попіл. Він дістав звідти кам’яні сокири й кам’яні ножі для білування, точила, глиняні черепки і багато наконечників — вони почорніли й потріскались від вогню. Тато дбайливо вигріб їх на дорогу й розклав на траві. Його рушниця у шкіряному чохлі й мисливські торби теж лежали на траві, там, де він їх покинув, коли зіскочив з фургона. 

— Занеси рушницю й торби до хати і принеси газету, — сказав він. 

Мама зайшла всередину. Я взяв рушницю — надто важка, вона била мене по ногах — і дві мисливські торби й рушив до будинку. 

— Неси по одному, — гукнув тато. — Все нараз не бери. 

Я поклав торби, заніс додому рушницю, взяв газету з купи, що лежала на столі в татовому кабінеті, і виніс йому. Тато поклав почорнілі, потріскані кам’яні знаряддя на газету, а тоді загорнув їх. 

— Найліпші наконечники геть порозколювались, — мовив він. 

Тато пішов із пакунком до хати, а я стояв на траві з двома мисливськими торбами. За якийсь час я заніс їх усередину. У цьому спомині тільки двоє людей, тож я помолюсь за них обох. 

Втім, бували ночі, коли я навіть молитви не міг згадати. Доходив до «як на небі, так і на землі», а потім мусив починати все спочатку і ніяк не міг пригадати, що там далі. Тоді доводилось змиритись із тим, що я не пам’ятаю, облишити молитви й спробувати щось інше. Часом я подумки перелічував усіх тварин на світі, а потім пташок, риб, країни, міста, а за ними — усі страви й назви усіх вулиць у Чикаго, які я тільки міг пригадати, а коли більше нічого не спадало на думку, я просто слухав. І не було такої ночі, щоб не було що слухати. При світлі лампи я не боявся спати, бо знав, що душа може покинути мене тільки в темряві. Тому, звісно, бувало багато ночей, коли я мав лампу і спав, бо майже завжди був втомлений і мене часто хилило на сон. І я певен, що багато разів засинав мимоволі — але свідомо я ніколи не міг заснути в темряві, і от цієї ночі дослухáвся до шовкопрядів. Уночі добре чути, як їдять шовкопряди, тож я лежав із розплющеними очима і слухав. 

У кімнаті, крім мене, був ще один чоловік, і він теж не спав. Я довго дослухáвся до того, як він не спить. Він не міг лежати так тихо, як я — напевно, тому, що ще не звик не спати. Ми лежали на ковдрах, розстелених на соломі, і коли він рухався, солома шелестіла, проте шовкопряди не лякалися шуму й далі собі їли. Знадвору долинали звуки ночі за сім кілометрів від лінії вогню, але вони відрізнялися від ледь чутних звуків у темній кімнаті. Деякий час мій сусід старався лежати тихо. Потім знову заворушився. Я теж ворухнувся, аби він знав, що я теж не сплю. Він десять років прожив у Чикаго. Його забрали до війська 1914-го, коли він приїхав у гості до родичів, а що він розмовляв англійською, його зробили моїм ординарцем. Я чув, що він прислухається, і тому знову заворушився на ковдрі. 

— Не можете заснути, signor tenente[53]? — запитав він. 

— Ага. 

— Я теж не можу. 

— Чому? 

— Не знаю. Не можу, і все. 

— Щось болить? 

— Та ні. Нічого. Просто не можу заснути. 

— Може, поговоримо? — запитав я. 

— Давайте. Але про що говорити в цій чортовій дірі? 

— Тут не так вже й погано, — сказав я. 

— Та так, — відповів він. — Може бути. 

— Розкажи, як там у Чикаго, — попросив я. 

— Ет, — відповів він, — я вже все вам розказав. 

— Розкажи, як ти одружився. 

— Я вже про це розповідав. 

— Той лист у понеділок — то від неї? 

— Ага. Вона весь час мені пише. Каже, що торгівля добре йде. 

— Не будеш мати клопоту, коли повернешся. 

— Це точно. Вона спритно торгує. І добрі гроші має з того. 

— Думаєш, ми їх не розбудимо своїми теревенями? — запитав я. 

— Де там. Вони нас не чують. Сплять як убиті. А я не такий, — сказав він, — я нервуюсь. 

— Тихіше, — мовив я. — Закуримо? 

Ми вправно закурили в темряві. 

— Ви мало курите, signor tenente. 

— Ага. Збираюсь взагалі кинути це діло. 

— Ну так, — відповів він. — Користі з того ніякої, а коли покинеш, то більше, певно, й не тягне. Ви чули, що сліпі не курять, бо не бачать диму? 

— Я в це не вірю. 

— Та мені теж здається, що то все байки, — сказав він. — Просто десь таке чув. Та люди, знаєте, всяке говорять. 

Ми обоє замовкли — я дослухáвся до шовкопрядів. 

— Чуєте тих чортових шовкопрядів? — запитав він. — Чути, як вони жують. 

— Ага, так смішно, — відповів я. 

— Послухайте, signor tenente, а чому ви не можете заснути? Щось сталося? Я коли не гляну — ви ніколи не спите. За той час, що я тут, ви ще жодної ночі не спали. 

— Не знаю, Джоне, — мовив я. — Рік тому, ранньої весни, мені добряче дісталося, і воно дотепер не дає спокою ночами. 

— Зі мною те саме, — сказав він. — Не треба було мені влізати в цю війну. Нерви заслабкі. 

— Може, воно мине. 

— Signor tenente, а нащо вам та війна взагалі здалася? 

— Не знаю, Джоне. Хотілось воювати. 

— Хотілось, — повторив він. — Оце так причина. 

— Говори тихіше, — сказав я. 

— Та вони сплять як убиті, — відказав він. — Та й англійської все одно не розуміють. Ні чорта вони не розуміють. Чим ви будете займатися, коли все скінчиться і ви повернетесь до Штатів? 

— Знайду собі роботу в газеті. 

— У Чикаго? 

— Хтозна. 

— Ви читаєте, що той Брісбейн пише? Моя жінка завжди вирізає його статті й надсилає мені. 

— Читаю. 

— Ви з ним знайомі? 

— Ні, але колись його бачив. 

— Хотів би я з ним познайомитися. Гарно він пише. Моя жінка не вміє читати по-англійськи, але газету купує — як тоді, коли я ще був удома, — вирізає статтю від редактора й спортивну сторінку і присилає мені. 

— А діти як? 

— Все добре. Одне дівча вже в четвертому класі. Знаєте, signor tenente, якби не діти, не був би я зараз вашим ординарцем. Мене б весь час тримали на передовій. 

— Добре, що ви їх маєте. 

— І не кажіть. Дітлахи в мене гарні, але якби ще сина. А то троє дівчат, а хлопця немa. Пощастило, так пощастило. 

— Може, спробуєш заснути? 

— Не вийде, я вже не засну, signor tenente. Але мене турбує, що ви вже яку ніч не спите. 

— За мене не хвилюйся, Джоне. 

— Ви ще такий молодий, а вже не спите. 

— Все буде добре. З часом минеться. 

— Мусить бути добре. Не можна так, щоб зовсім не спати. Вам щось не дає спокою? Якась думка вчепилася до голови? 

— Та ніби ні, Джоне. 

— Треба вам одружитися, signor tenente. Тоді матимете спокій. 

— Ой, не знаю. 

— Треба вам