Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сидить козак Микита на лавці за воротами, палить роменський тютюн з корінькової люльки в мідній оправі і поглядає на світ Божий. Ось бачить він: за селом по дорозі пил в’ється клубками, скаче вершник, стрімголов; ось влетів у село, ближче і ближче; під ним кінь, як звір, чорний, як вороняче крило, з ніздрів дим валить, як з винокурні, ось порівнявся вершник з козаком Микитою, натягнув повіддя — і кінь уперся ногами в землю, вигнув шию кільцем, заіржав і заблискав меткими своїми очима так, що козакові Микиті здалося, ніби іскри полетіли на всі боки.
— Дай Боже здоров’я, пане добродію! — сказав прибулець.
— Боже помагай! — відказав козак Микита, вийнявши люльку з рота і піднявши шапку. — Куди Бог несе?
Козаку Микиті здалося, що вершник двічі моргнув вусами, а кінь його двічі форкнув.
— Їду далеко, далеко: звідси оком не зміряти і не одні постоли зіб’єш, поки пішки дійдеш. Та не в тому річ, а ось в чому: де б мені нічліг знайти?
— А тутечки. Будемо раді добрим людям. Бог про всякого посилає людині хліб насущний.
Вершник мовчки зійшов з коня, прив’язав до стовпа під дашком і увійшов до хати з козаком Микитою.
Не був той гість вродливим: обличчя бліде, ні кровинки, ніс товстий, цибулиною, губи втягнуті; по обидва боки обличчя стирчали жмутами скуйовджені руді вуса; такі ж руді брови густо звисали вниз, як щетина, затуляючи очі так, що їх зовсім не було видно; червоно-рудий оселедець, як смуга крові, що запеклася, прилягав до скроні і вився за вухом. Ні таки, вродливим його не назвеш. На вигляд він не був ані старим, ані молодим; якесь кисле кривляння замість усмішки і глухий голос, що виривався з горла, як з могили, не обіцяли в ньому нічого доброго. На ньому був жупан тонкого сукна; з-за перського пояса стирчав турецький ніж зі срібним руків’ям, на якому, як жар, горіло коштовне каміння. Не помолившись Богу, як водиться у православних, і тільки головою кивнувши господині та дочкам, сів він без церемонії за стіл, немов в шинку.
— Як бачу, ви із запорожців, добродію? — запитав його козак Микита.
— Може, й так, — була відповідь.
— І давно вже гарцюєте з молодцями?
— Та не відучора.
— А як вас величати?
— Лавро Коробит.
— Чи багато ви поклали бусурманських голів за своє життя?
— Було чимало. Нехай лежать собі.
— А чи в далекі походи ходили?
— Мабуть, з вашого села галки туди й не залітали.
— І багато зусиль доклали?
— На добрій парі волів усіх не звезеш.
— Що там за привілля, як розповідають бувалі чумаки, в бусурманських землях! Що за місця багаті! Чого там не родить!
— Скрізь добре, де нас немає.
— А яке зле плем’я турки та татари!
— Є і християни не кращі за них.
Козак Микита, зметикувавши, що гість не піддається на розпитування і путнього слова від нього не доб’єшся, тільки поглянув спідлоба на нього і замовк.
За вечерею гість позирав крізь навислі свої брови на вродливих дочок козака Микити, як щука зиркає крізь очерет на маленьких жвавих рибок. Але красуні не почули від нього жодного привіту, жодного слова. Сидів він з похмурим виглядом і тільки потягував запіканку і тернівку, посапуючи. Коли ж поглядав часом на якусь із дівчат, вона мимоволі опускала очі вниз, не від сорому, а від страху: красунь лякали ці погляди невидимого ока, що ледь світилося з-під густих рудих брів. Гість встав з-за столу, як і сів за нього: не помолившись Богу, не сказавши доброго слова господарям. Що то за чоловік був? Усі про те думали, гадали, та ніхто не міг здогадатися.
ІVВсю ніч вив під вікном собака, і душно було, і страшно красуням. Вони не могли спати, щохвилини крутилися в постелі, і якщо на мить забувалися, то страшні марення раптово переривали їхній сон. То чувся їм похоронний спів і похоронний дзвін; то незнайомець зиркав на них такими очима, що холод стискав їм груди, перехоплював подих і сковував кригою тіло. Красуні кидалися, стогнали крізь кам’яний сон, прокидалися в страху, а вранці встали з важкими головами і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров», після закриття браузера.