Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мамо! Відпустіть мене погуляти лісом, дайте погойдатися в зелені свята, дайте знову поринути в підводні наші селища... Знаю, ви нудьгуєте без мене, плачете по мені. Хто ж вам заважає бути зі мною нерозлучно? Киньте марний страх і спускайтеся до нас, на дно Дніпрове. Весело там! Легко там! Усі молодіють там і стають такі ж рухливі, як водяні струмочки; такі ж грайливі стають і безтурботні, як молоді рибоньки. У нас і сонечко сяє яскравіше, у нас і вітерець ранковий дихає вільніше, а що на вашій землі? Скрізь нужда: чи голод, чи холод; а ми не знаємо ніякої нужди, всім задоволені, плескаємося водицею, граємось веселкою, шукаємо на дні коштовності і ними втішаємось. Взимку нам тепло під кригою, як під кожухом, а влітку в ясні ночі ми виходимо грітися у промінні місячнім, веселимось і для потіхи часто жартуємо з живих. Чи ж то біда, коли ми їх лоскочемо чи заносимо на дно річкове? Чи ж їм того гірше? Їм стає у нас так само легко і вільно, як і нам... Мамо! Відпустіть мене: мені тяжко, мені душно буде з живими! Відпустіть мене, мамо, якщо любите...
Стара не зважала і вела її до своєї хати; але горе яке — її донька стала русалкою. Ось прийшли, стара завела Горпинку до хати, дівчина сіла навпроти печі, обперлася обома руками в коліна, дивлячись в піч. В цю мить чорна свічка догоріла, і Горпинка зробилась непорушна. Обличчя посиніло; руки-ноги задубіли і стали холодні, мов лід; волосся змокріло, ніби вона тільки тепер оце вийшла з води. Страшно було дивитися на дівоче мертве обличчя, на її очі — розтулені, тьмяні і невидющі! Стара вже й покаялась, що послухала лукавого чаклуна; але тут материнські почуття і якась неясна надія перемогли і страх, і докори сумління: мати вирішила чекати — хай буде, що буде.
Минає день, настає ніч — Горпинка сидить, як і сиділа, мертва і нерухома. Лячно було старій лишатися на ніч зі своєю жахливою гостею, але, згнітивши серце, вона терпіла. Минає і ніч — Горпинка сидить; минають дні, тижні, місяці — все так само нерухомо сидить дівчина, спершись головою на руки; все так само розверсті і тьмяні її очі, що незмінно дивляться в піч; таке ж мокре її волосся. По околиці прокотилися чутки, і всі добрі й недобрі люди боялися і вдень, і вночі пройти мимо хати: всі жахалися покійниці і старої матері, яку прославили відьмою. Стежка біля хати заросла травою і майже зникла; навіть в ліс ходили сусіди рідко, хіба що вельми треба було. Нарешті бідна стара потроху звикла до свого горя і становища: вона без страху спала в своїй хаті, де страшна гостя сиділа при мертвій своїй непорушности.
Минув і рік: все так само без руху, без ознак життя сиділа мертва. Настали й зелені свята. Першого дня, близько полудня, стара, відчинивши хатні двері, щось варила. Раптом почулося гикання й гейкання і швидкий шурхіт кроків. Жінка здригнулася і мимоволі зиркнула на доньку. Горпинчине лице раптом страшно ожило, синявість зникла, очі засяяли — якась шалена і ніби п’яна усмішка промайнула на вустах. Дівчина скочила, тричі ляснула в долоні і, крикнувши: «Наші, наші, наші!» — метнулася, мов блискавка, за шумливою юрбою... Після цього і слід її пропав.
Стара, сумлінням мучачись, дала собі тяжку обітницю: пішла в жіночий монастир у послушниці, брала собі найтяжчу роботу, молилась безперервно і, нарешті, заспокоєна в душі своїй, тихо вмерла, не перестаючи оплакувати нещасливу доньку свою.
Другого дня, після того, як русалка втекла від своєї матері, знайшли в лісі мертве тіло. Це був поляк в мисливських шатах — товариші впізнали Казимира Чепку, жвавого колись молодика, котрий був душею всіх веселих товариств. Рушниця його лишалася заряджена і лежала побіч нього, але собаки не було — ніякої рани, ніякого знаку наглої смерті не побачили на тілі, але лице посиніло, а всі жили страшно напружились. Знали, що у нього багато друзів було та жодного явного недруга. Лікарі казали різне, а люди пояснювали пригоду простіше, казали: покійника русалки залоскотали.
Недобре око IОй, хороші доньки у козака Микити, та і козак Микита людина неабияка: на чотирнадцяти парах волів чумаків відправляє то на Дон по рибу, то до Криму за сіллю; а всі воли великі, круторогі, широкочолі, з сідлуватим хребтом, з навислою, волохатою грудиною. А на вигоні у козака Микити пасеться табун коней відважних та прудких. А вдома у козака Микити добра стільки, що не переписати за тиждень і найжвавішому писареві. Ще ж кажуть люди, що у козака Микити є заповітна скриня з дукатами, там срібла стільки, що й учетверо не піднімуть.
IIОй, хороші доньки у козака Микити: і Галя чорнобрива, і Докійка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров», після закриття браузера.