Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Не знаю, – відповів той, хитаючи головою і обертаючи руками вгору-вниз, як дівчина, яка щойно нафарбувала нігті.

– Я маю надіти на вас наручники, – спокійним голосом повідомив йому Янек.

– Вони забрудняться, – свідомо зауважив Анджеєк. – Можна спочатку вимити руки? Напевно, на плиті є гаряча вода.

– Я все одно не буду брати проби, – зітхнувши, сказав Янек.

Він запитально подивився на нас, а батько кивнув, і мені не було що сказати з цього приводу. Я не знав, як виглядає процес відбору проб, але знав одне: якби хтось з селища заскочив сюди і побачив тіло Клімкевича, а потім закривавлені руки хлопця, ніхто з нас не завадив би їм негайно судити і провадити вердикт в життя. Анджєєк скільки завгодно зможе пояснювати, що його хтось вдарив по голові і вимазав кров'ю руки, але користі з цього не буде.

Янек, ще до того, як хлопець підвівся, подивився на голову і, глянувши в наш бік, сказав:

– Його вдарили по голові, не дуже сильно, але достатньо, що йому могло памороки забити.

Потім він допоміг йому підвестися і пішов з ним на кухню, вони пройшли біля стільця, і Анджеєк почав мити руки.

– Тепер мені не повірять, – сказав він спокійним голосом, без жодного докору чи злості на жорстоку долю,  лише констатуючи факт.

– Скоріше за все - ні.

– Але звідки ця кров? – запитав він, дивлячись у підлогу.

– Клімкевич стеріг тебе від опівночі, – повідомив Янек. – Хтось напав на нього і розбив йому голову.

– Де він?

– Він мертвий, – коротко відповів Янек.

– Розумію, – визнав Анджєєк, а потім почав витирати руки об зношений рушник, що висів на цвяху, вбитому в стіну біля таза.

Коли його руки висохли, Янек одягнув на нього наручники, спокійно й ніжно, зовсім не так, як у фільмах, коли поліція тягне заарештованого й застосовує насильство. Він також не зігнув руки за спину, а залишив їх попереду.

– Ми замкнемо тебе у твоїй кімнаті, – сказав він. – Тобі звідти заборонено виходити, розумієш?

– Так.

– Вікна заб’ємо, де твій молоток?

– Вони забиті на зиму, – сказав Анджеєк. — Можете перевірити.

– Гаразд, ти залишишся на хвилинку на кухні, – тут він кивнув на нас, – а я перевірю твою кімнату, чи немає там чогось, чим би міг зробити нам неприємний сюрприз.

Анджеєк розуміюче кивнув.

Чи міг він бути невинним? Якщо так, то йому просто не пощастило, і я не заздрив йому, мені не хотілось би бути на його місці. Але що, якби за всім цим стояв він? Так кому ж не пощастило? Чи не була його поведінка надто дивною в цей момент? Чи не варто йому наполягати, що це не він, плакати, панікувати, заперечувати, падати на коліна? Він залишався майже нелюдськи спокійним.

Тим часом до Янек зайшов до його кімнати і нишпорив у шафі, заглядав під ліжко, діставав матрац, тощо. Ми побачили це через відчинені кухонні двері. Він раптом замовк і через хвилину вийшов до нас, тримаючи в руці синьо-сірий одяг, схожий на плащ.

- Що це? – запитав він хлопця.

– Мій робочий халат, – відповів Анджеєк. – Я в ньому ремонтую автобус, чищу і так далі. На автобазі дали.

– Він весь у крові, – Янек простягнув одяг йому, а я підсунув лампу ближче.

– Останній раз я ним користувався перед Святвечором, я навіть виправ його потім і він був чистим, – сказав хлопець.

- Подивись. – Янек ворушив халатом ліворуч і праворуч, підставляючи його під лампу, яку я тримав.

Він мав рацію, весь одяг був у плямах крові, і це не могло бути результатом порізу. Спецодяг виглядав так, наче його зняв не механік, а м'ясник. Що Янек сказав позавчора? Що одяг злочинця буде весь у крові, тому що він довго і наполегливо бив Івонку, не виявляючи жалю.

Мій батько щось пробурмотів і подивився на хлопця, стискаючи кулаки. Я боявся, що він схопить його своїми сильними руками і зламає шию.

– Треба прикрити тіло Стаха, – швидко й голосно сказав я, щоб відірвати батька від його думок. – Тату, візьміть ковдру і зробіть це, добре?

Батько люто подивився на мене, але його очі пом’якшилися, він увійшов до кімнати Анджейка й забрав звідти картату ковдру, а потім вийшов із дому.

– Я єбу, – сказав Янек. – Анджей, що ти зробив, чоловіче?

– Та це не я, – злегка зіщулившись, почав протестувати хлопець.

– Ти мав рацію, тобі ніхто не повірить, – сказав дядько.

– Що ми робимо? – запитав я.

– Ми повинні замкнути його і стежити за ним, – сказав він. – Але не знаю, чи люди просто не вб’ють його.

– Стаха в селищі любили, – сказав я.

– Знаю. Якого біса ти його вбив?

– Я його не вбивав, – вставив слова Анджеєк.

– Зайди у кімнату. – Янек схопив його за руку і штовхнув усередину, а потім зачинив двері.

– Треба повідомити Аліцію, – сказав я і, глибоко зітхнувши, сів на стільці за столом.

– Знаю, – відповів Янек. – Я це зроблю. Нехай твій батько залишиться стежити за Анджейком, ти йди до Бернарда, приведи його сюди якомога швидше.

– Я хочу піти з тобою, – запротестував я.

– Це не гарна ідея, – заперечив Янек, сідаючи на другий стілець, а потім пересівши навпроти мене.

– Чому?

– Мабуть, це буде найгірша новина, яку ця дівчина отримувала в житті, – пояснив мені дядько. – Вона не повинна асоціюватися з тобою. Повір, вона багато чого забуде, навіть якщо ти якось завдаси їй болю, вона може це забути, але момент, коли хтось повідомить їй про смерть батька, вона запам'ятає назавжди. З усіма запахами, звуками і, найгірше, почуттями, які її супроводжували. Тебе там не повинно бути.

– Можливо, ти маєш рацію.

– Ти прийдеш туди приблизно через півгодини, після того як приведеш сюди Бернарда. Ти будеш її обіймати, втішати, і, напевно, до кінця дня, тому що вона буде довго плакати.

– Домовилися.

– Вона шукатиме винних, а винним буде той, хто принесе звістку. Я поїду звідси за кілька днів, а ти плануєш усе життя бути з нею.

Він мав рацію, не було з чим сперечатися. Але світ влаштований так, що ми не завжди робимо те, що підказує холодна логіка. В уяві я бачив сцену, коли Аліція дізнається про смерть свого батька і в сльозах падає на підлогу.