Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Я дивився, як вона завмирає. Її очі поступово наповнювалися нерозумінням, а потім — болем.

— Що це? — прошепотіла Айві, ледь повернувши голову до мене.

Я не зміг нічого сказати. Моє горло пересохло, а слова застрягли десь у середині.

На екрані продовжували з’являтися кадри. Як я спостерігав за нею через монітор. Як виконував завдання. Як торкався її, говорив із нею. Як цілував.

Це був вирок.

Я хотів зупинити це. Хотів закрити екран, вимкнути звук, зробити що завгодно, щоб захистити її від цього. Але було вже пізно.

Коли її погляд зустрівся з моїм, я відчув, як всередині мене щось тріснуло.

— Це правда? — запитала вона, і її голос звучав так, ніби вона боролася з власним диханням.

Я намагався знайти правильні слова. Але що я міг сказати? Що це завдання було нав’язане мені? Що я не мав вибору?

— Айві, це не те, як здається,— почав я, але вона не дала мені закінчити.

— Це правда!? — повторила вона, її голос підвищився.

Я кивнув. Я бачив, як цей жест знищив її.

Її руки здригнулися, і я помітив, як вона стискає кулаки, ніби намагаючись втримати себе разом.

— Як ти міг? — прошепотіла вона, і її голос був сповнений не тільки болю, а й зради. Я не мав відповіді. Бо її питання було правильним. 

Як я міг?

Айві підвелася, але її рухи були повільними, ніби вона боялася, що якщо зробить різкий крок, то остаточно зламається.

— Я ненавиджу тебе, — сказала вона, дивлячись на мене. Її слова вдарили так, як я не очікував.

Я завжди думав, що ненависть мене не зачепить. Але почути це від неї…

Айві розвернулася й вибігла з кімнати. Двері зачинилися за нею, залишивши мене наодинці з усім цим хаосом. Я сидів нерухомо, дивлячись на зачинені двері. Її слова відлунювали в моїй голові, розриваючи мене на частини.

“Я ненавиджу тебе.”

Повільно нахилився вперед, обхопивши голову руками. Моє серце билося так сильно, що я майже не чув свого дихання. Усе, що я зробив, було зруйновано в одну мить. Усі ті моменти, що ми пережили разом. Довіра Айві. Її ніжність.

Я відчував порожнечу. Ту саму, яка завжди була зі мною. Але цього разу вона була іншою. Вона була ще більшою, ще важчою. Я відчував, як щось ламається всередині мене.

Це не була просто гра. Це було випробування.

Я думав, що зможу контролювати все. Думав, що зможу виконати завдання, не зачіпаючи себе. Але Тригер змусив мене подивитися на себе під іншим кутом. Я відчув щось, чого раніше ніколи не відчував. Це було нове. Це було лячно. Але тепер це було втрачено.

Я ненавидів Тригер. Ненавидів організаторів, які сиділи десь там, за цими камерами, спостерігаючи за нами, як за маріонетками. Вони знали, що роблять. Вони знали, як це вплине на нас.

Але найбільше я ненавидів себе. За те, що дозволив їм це зробити. За те, що не захистив її.

Я підвів голову, дивлячись на порожній екран переді мною. Його бліде світло відбивалося на моєму обличчі, але я не бачив нічого.

“Що я роблю?”

Це питання не залишало мене. Але відповідь була десь далеко, у тій порожнечі, що поглинала мене.

Я сидів там, у тиші, яка була важчою за будь-які слова.