Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Світ ніби перестав існувати.

Я сиділа на ліжку, стискаючи коліна руками, і просто дивилася у порожнечу перед собою. Усе було розмитим, нерухомим, чужим. Моє тіло більше не здавалося мені моїм, а думки крутилися, як уламки розбитого дзеркала.

Я більше не плакала.

Це було дивне відчуття. Усе, що мене оточувало, ніби вкрила прозора плівка. Звуки ставали глухими, кольори – тьмяними, дотики – невагомими. Навіть час, здавалося, не рухався, а застиг десь між цією кімнатою та минулими днями.

Я не пам’ятала, коли востаннє їла. Їжа стояла на столі, але я не могла навіть глянути на неї. Усе, що колись було важливим, зникло, розчинилося.

Ейрі заходив до кімнати. Я знала це, бо відчувала, як змінювалося повітря. Він сідав на краю мого ліжка, говорив. Але його слова не доходили до мене.

— Айві, послухай мене, — казав він тихо, але настирливо. Його голос був напруженим, майже благальним. — Це не мало бути так…

Я дивилася крізь нього, як крізь скло. Усе, що він казав, було лише шумом у моїй голові. Ніби радіостанція, яка втратила сигнал.

— Я не хотів, — його голос здригнувся. — Я… не знаю, як це пояснити.

Я нічого не відповіла. Я не могла.

Ці два дні злилися в один довгий, нескінченний момент. Я втратила відчуття реальності. Усі ті моменти, що я пережила в «Тригері», тепер здавалися чимось нереальним. Наче це був лише сон.

Сон, який закінчився занадто жорстоко.

Я згадувала слова Ейрі. Його торкання. Його поцілунки. Як я дивилася йому в очі й вірила, що це було справжнім.

А тепер усе це було отрутою, яка проникла в кожен куточок моєї душі.

***

Я піднялася з ліжка й підійшла до дзеркала. Моє відображення було чужим. Очі здавалися порожніми, волосся сплутаним, а губи – сухими й потрісканими.

“Ти зламалася.”

Ці слова пройшли крізь мене, як холодний вітер.

Я відчула, як слабкість накочується, і схопилася за край столу, щоб не впасти. Усе всередині мене було мовчазним криком, але цей крик не міг вирватися назовні.

Я більше не могла цього винести.

Думка прийшла раптово. Я повинна піти.

Це не просто гра. Це пастка, яка знищує тебе зсередини.

Я повинна залишити це місце. Зараз.

Я почала збирати речі. Мої рухи були механічними, позбавленими життя. Кожна річ, яку я клала до валізи, була прощанням із тим, ким я була до цього моменту.

На дверях з’явився Ейрі. Він дивився на мене, його обличчя було напруженим, а погляд — з розгубленістю, якої я раніше не бачила.

— Що ти робиш? — запитав він.

Я не відповіла. Просто продовжувала збирати речі.

— Айві, послухай мене, — його голос був майже відчайдушним.

— Для чого? — запитала я тихо.

Ейрі застиг. Його губи ледь розтулилися, але жодне слово не зірвалося з них.

— Ти отримав те, що хотів, — сказала я, закриваючи валізу.

— Це не так, — відповів він, його голос звучав твердо.

— Тоді що? — запитала я, повернувшись до нього. Мій голос тремтів, але я більше не стримувала себе. — Що ти хочеш сказати? Що це все було помилкою? Що ти не мав вибору?

Обличчя Ейрі здригнулося. Я побачила, як його руки піднялися, ніби він збирався щось сказати або зробити, але замість цього завмер. Він виглядав розгубленим, наче вперше не знав, як відповісти.

— Айві…

Ейрі зробив крок уперед, стискаючи губи так сильно, що вони побіліли. Я відчула, як простір між нами зменшується, але залишалася нерухомою, ніби ноги приросли до підлоги.

— Це… було не так, як ти думаєш, — додав він, його голос тремтів.

Його руки обережно торкнулися моїх плечей, і я здригнулася.

— Не чіпай мене, — сказала я тихо, але твердо.

— Прошу, дай мені пояснити, — він дивився мені в очі, і в його погляді було щось невимовно важке, але я не могла дозволити собі піддатися цьому.

— Що ти хочеш пояснити? — запитала я, намагаючись звільнитися від його дотиків. — Що ти використовував мене? Що все це було частиною завдання?

— Це не було тільки завданням, — відповів він, його руки міцніше стиснули мої плечі.

Я намагалася вирватися, але Ейрі нахилився ближче, майже впритул.

— Айві, слухай мене, — сказав хлопець наполегливо. — Я не знаю, що відчуваю, але… це не було фальшивим.

Слова Ейрі змусили мене затамувати подих. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи це правда, чи це ще одна гра.

— Я… — він зупинився, ніби збирався сказати щось важливе, але натомість просто притягнув мене ближче. Його руки обхопили мене, а обличчя притулилося до мого волосся. — Пробач, — прошепотів він, його голос був тремтливим.

Тепло Ейрі, його дотики були настільки справжніми, що я на мить здалася. На мить я дозволила собі повірити, що він щирий.