Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Мої межі — не прохання. Це факт”
 

Я давно помітила одну цікаву річ. Чим спокійніша я зовні — тим більше всередині бурлить. І навпаки: коли всередині штиль, то навіть якщо ззовні грім, мені байдуже. Цього тижня у мене був якраз штиль. Але такий… глибокий, мов перед штормом.

У студії все йшло своїм ходом. Нові дівчата вже не питали, де поставити сумку, а одразу ставали в коло і починали тягнутись. Діти вже знали, коли буде перерва, і самі приносили пляшечки з водою. А я… я навчилась вчасно вимикати телефон і не відкривати повідомлення, якщо відчувала, що не готова читати.

Того дня я якраз встигла віднести татові вареники, які він просив ще в неділю. Він бурчав, що холодні, але доїв усе до останнього. А потім навіть не подякував, просто подзвонив через пів години і сказав:

— Маш, якщо будеш у магазині — візьми мені ще ті йогурти з біфідобактеріями. Вони мені заходять.

Це була його мова любові. Буркотіння, вимоги й список продуктів.

Увечері ми зі Свєтланою пили чай у мене на веранді. Ну як пили — я пила, а вона жувала жуйку з м’ятою, бо «після шостої їсти не можна, а жувати — можна».

— Знаєш, — каже вона, — мені здається, Славік тобі підходить. Не тому, що він “такий хороший хлопець”, а тому, що ти з ним не втрачаєш себе. Ти така, яка є. Без “ой, чи не забагато я сказав”, без “а чи не треба притримати думку”.

— Я ще не вирішила, підходить він мені чи ні. Але ти права — мені з ним легко.

— То в чому проблема?

— У мені. Я боюсь, що це знову буде “зависання” на чоловіку. А я тільки-тільки з себе видрала цю залежність.

Свєтлана підняла брови:

— Ти думаєш — це любов така, а це просто нервовий тик.

— От і я думаю. Тому поки що — тільки чай, жодних цукерок. Я про нього ще не знаю головного: як він поводиться, коли я не така, як йому хочеться. Оце покаже, що він за фрукт.

— Якщо не зіпсований — тоді можна їсти, — підморгнула вона.

Наступного ранку прийшло повідомлення. Славік.

“Привіт. Я сьогодні неподалік проїжджаю — маю час на 15 хвилин. Просто кава і погода. Не вдома, звісно. У місті. Ти як?”

Я вже не думала годинами над відповіддю. Просто написала:

“Кава — ок. Погода — чудова. Місце?”

Ми зустрілись біля кав’ярні “ТА КАВА”. Вона вже стала для мене своєрідним символом: неочікувана, без пафосу, затишна.

— Як ти? — спитав він, тримаючи у руці американо.

— Не знаю. Але точно краще, ніж учора.

— А що було вчора?

— Вчора я знову перечитала повістку до суду і намагалася не вдарити обличчям у стіну.

— Тяжко?

— Не тяжко. Гидко. Але я тримаюсь.

Славік кивнув.

— Я розумію, що в тебе є межі. І я їх не переходжу. Просто… якщо треба, я поруч. Без рятування. Просто як тил.

— А я вчуся, що тил — це не слабкість. Це — вибір.

— І ти ще вчишся довіряти?

— І цьому теж.

— Я не прошу зараз нічого. Просто дозволь бути поряд, як зручно тобі.

Я зітхнула. Бо вперше за довгий час почула слова, які не тиснули. Не нав’язували. Не ламали. Просто… були.

Ввечері я поверталась додому пішки. По дорозі зайшла в супермаркет — купити сиру, хліба і щось солоденьке, бо хотілось себе потішити. На касі стояла бабця з однією пляшкою молока і дріб’язком у руці.

— Ви перша, — сказала я.

— Дитинко, ти така гарна. У тебе очі світяться.

— Бо я йду додому. А там чай і тиша.

— Значить, ти — щаслива. Тиша — найкраще, що є.

І я знову подумала: світ весь час говорить з нами. Просто іноді — голосом бабці на касі.

Вдома на мене чекав мій диван, моя кішка й нова серія серіалу, який я дивилась не через сюжет, а щоб не думати. Але цього разу — я не вмикала телевізор. Я просто запалила свічку, сіла на кухні й записала в блокнот:

“Мої межі — це не прохання. Це факт. І хто цього не розуміє — хай далі йде без мене. Я вже вчуся бути не тільки сильною, а ще й чесною з собою.”

І це — теж був прорив. Не гучний. Але мій.

А наступного ранку я прокинулась від дзвінка.

На екрані — незнайомий номер.

Але голос на тому кінці… був знайомий до болю.

— Маша, привіт. Це мама Антона. Нам треба поговорити.
 

“Розмова, яку я не планувала”
 

— Маша, привіт. Це мама Антона. Нам треба поговорити.

Я застигла посеред кухні з чашкою чаю в руці. Голос цієї жінки був для мене як запах паленої карамелі — солодко-нудотний, знайомий до кісток і чомусь завжди з присмаком тривоги.

— Доброго ранку, — відповіла я, намагаючись говорити рівно. — Що сталося?

— Я б не телефонувала, якби не треба було. Але… Антон. Він щось… дивне каже. Про суд. Про дитину. Я не зовсім розумію, що відбувається.

— А ви запитайте в нього.

— Я питала. Але він… він говорить, що ти налаштовуєш Лізу проти нього. Що ти не даєш бачитися. Що хочеш обмежити спілкування. Маша, ти ж знаєш — я не лізу, я завжди була за те, щоб ви мирились…

— Ви були за те, щоб я мовчала, коли він зникав. Коли в нього були “складні періоди”. І коли він повертався — робили вигляд, що все добре.

— Не кажи так…

— А як казати, якщо він подав до суду? На мене. На дитину. Ви знаєте, як це виглядає?

— Я просто хочу зрозуміти, що відбувається. І чи можу я якось допомогти.

— Якщо хочете допомогти, — я видихнула, — скажіть йому, що правда важливіша за його версію подій. І що Ліза — не зброя. Вона дитина. І вона заслуговує на повагу до мами. Принаймні.

Мовчання.

— Я не хочу вам зла, — додала я вже м’якше. — Але мені треба захистити доньку. І себе. А це значить — більше не грати в “давай забудемо”.

— Ти дуже змінилась, Машо.

— Так. І, на жаль, не завдяки вашому синові.

— Добре. Я зрозуміла.

— Гарного дня, — сказала я і натиснула “Завершити”.

Я сиділа ще хвилин п’ять, дивлячись на чашку, з якої чай вже охолов. Потім встала, вилила його в раковину і подумала: “Я більше не обігріваю старі діалоги”.