Читати книгу - "Різник із Городоцької"

— Ви не все вірно зрозуміли, — мовив Клим. — Але ваша думка цінна тим, що вона — ваша, пані... Даруйте, ви не назвалися.

— Яка вам різниця?

— Треба ж якось до вас звертатися.

— Та пощо? Поговоримо й підете собі. Хіба, — жінка награно підморгнула, — пан захоче на десерт із пані побавитись. Не пошкодуєте. Ніхто не жалівся.

— Я заручений.

— До мене ходять майже всі одружені. Батьки сімейств, що по неділях стоять у церкві, хрестять лоби, женуть гріховні думки й спогади. Не соромтеся, Бог пробачить. Це лише моя робота. Ваша наречена варить вам каву?

— Так, — бовкнув Кошовий, для чогось додавши: — Ще вчиться пекти струдлі.

— Але ж вона не ображається, якщо ви, пане, вип’єте каву зі струдлем десь-інде. Чи відтоді, як ваша пані подала вам каву вперше, вам заборонено пити таку саму в кав’ярні чи ресторані? Чи, може, в інших місцях кава не така смачна? Погодьтеся, є заклади, де готують краще, ніж удома.

— Згоден, — сухо відповів Клим. — Що з того?

— Любощі, паночку, така сама кава. Нікому не належать. Деінде часто смакує ліпше. Хоч і повертаєтесь додому. Інакші смаки. Нова атмосфера. Нові враження, — вона знову підморгнула.

Кошовий зробив зусилля, ковтаючи невидиму глевку грудку.

— Я не для цього прийшов. Гаразд, зватиму вас Пані. Давайте перейдемо до справ.

Жінка витримала погляд, знову криво всміхнулася, присіла на край ліжка.

— Кажіть. Ви поговорити прийшли. Мій час чогось коштує.

— Хіба вам веліли брати з мене гроші за розмову?

— Можете йти скаржитись, як не можете тут і тепер дати собі ради.

Клим витягнув портмоне, легенько ляснув ним по розкритій долоні.

— Я все зрозумів, Пані. Проте гроші ви отримуєте за роботу.

— І за витрачений час, — нагадала вона. — Година коштує дорожче, ніж пів. Ніч вартує більше за годину. Мені платять уперед.

— Не за розмову, — відрізав Кошовий, якого вже почала відверто дратувати співрозмовниця. — Хочу почути те, задля чого витрачаю на вас час та гроші..

— Я ще не бачила ані корони.

Віко сіпнулося.

Досить.

— Припиніть негайно! — гаркнув він, тупнувши ногою. — Тримайте гонор при собі! Продавайте його разом із любощами! Я не з тих, кому таке подобається! Будете відповідати — матимете гонорар! Суму я визначу сам, вона залежить від цінності почутого від вас! Все! — Нога знову тупнула, тепер сильніше, навіть трошки забилася.

Жінка розправила плечі, випнула груди, витримала гнів гостя на диво спокійно, хіба вираз обличчя невловимо помінявся, тінь презирства змінилася діловим інтересом.

— Коли сварите мене, не забувайте нагадувати, хто я. Курва.

— Ви не даєте про це забути ані на мить... Пані.

Вона зітхнула, що цілком могло означати капітуляцію.

— Запитуйте вже... пане.

Клим перевів подих.

— Отже, ви були подругою Анни, яку вбили тут, на Городоцькій. Газети, які ви старанно читаєте, назвали вашу коліжанку останньою жертвою Різника. Мене цікавить Анна.

— Ми не дружили, — відрубала Пані. — Серед курвів не часто зустрінеш подруг. Клубок гаддя, ось як це зветься.

— Але мені відомо, що між вами склалися приязні стосунки.

— То інша справа. Познайомились у поліції, випадково опинилися на вокзалі в один день і час. Приїхали до Львова на заробітки перед святами.

— З одного міста?

— Я — зі Станіслава, вона — з Чернівців.

— За що вас затримала поліція?

— Не лише нас. Гребли всіх курвів. Не лише правдивих, навіть схожих із вигляду. Вже потім дізналися: котрась підпоїла та пограбувала депутата, і не абиякого, із самого Відня. Мав при собі, крім грошей, важливі папери, презенти дружині. Пішло все, навіть верхній одяг. Оклигав у дранті поруч саме з вокзалом. Ну й почалося.

Ніби правду казала. Клим чув цю історію від Басі, звучала, мов непристойний анекдот.

— То ви опинилися не в той час та не в тому місці.

— Так. Довелося ночувати за ґратами. Але на ранок всіх відпустили. За той час ми познайомилися з Анною ближче. Вирішили поки триматися разом.

— Чому?

Пані по-кролячому пожувала губами.

— Насправді то було моє рішення. Анна виявилася старшою. Я завжди тримаюся тих, хто бував у бувальцях. До того ж я у Львові вперше, Анна знала місцеві порядки.

— Хіба вони якісь особливі?

— У кожному місті є своя морока, — кивнула жінка. — Та вас же не це цікавить.

Кошовий кивнув.

— Гаразд, ближче до справ. Ви попервах наймали одне помешкання на двох, я правильно зрозумів?

— Так. Кожна знала — то є тимчасово, ненадовго. Не дуже зручно; поки одна з клієнтом, інша гуляє. Хіба пан повезе кудись до себе. Сталося, як гадалося. Ми розійшлися, хоч не сварилися.

— Можливо, Анна мала якісь цікаві чи незвичайні зустрічі тут, у Львові?

Клим не хотів питати в лоб, називаючи повії прізвище Магди.

— Та де ті незвичайні зустрічі... Чоловіки всі однакові, нічого незвичного від них не чекаєш. Хоча... — вона ледь примружила очі, Кошовий напружився. — Знаєте, Анна побачила тут давню знайому. Так і сказала: давню знайому, про існування якої навіть встигла забути.

— Жінку? З... — він старанно добирав слово, — з ваших?

— Чому? — подив був щирим. — Порядна світська дама, аристократка, Я навіть здивувалася, що в такої може бути спільного з Анною. На що Анна зробила круглі очі, напустила туману, як вона це вміла, й протягнула так загадково: мовляв, не уявляєш навіть, як багато в нас спільних спогадів.

Усе ставало на місця. Ситуація вималювалась до прикрого банальна. Але тим страшнішою виглядала в своїй простоті.

— Анна назвала якось ту жінку?

— Ядвігою. Ядзя.

— Прізвище?

— Просто Ядзя.

— Де вони зустрілися?

Брови Пані смикнулися вгору.

— Хіба я сказала, що вони зустрічалися?

— Анна побачила давню знайому. Це ж ваші слова.

— Так, мої. Анна справді побачила ту Ядзю в лікарні.

— У лікарні?

— Що дивує пана? Навідуватися до лікаря — наш обов’язок. Без цього нас у кращому випадку видворять за межі Львова, у