Читати книгу - "Різник із Городоцької"

Усе ж таки Януш Навроцький майстер слова. Вміє подавати й продавати свої творіння. Повії Анні перерізали горло за кілька днів після зустрічі з пані Богданович. Пані Богданович робила вигляд, що не знає повії Анни, тут Клим готовий підтвердити: бровою не повела. Отже, за логікою, Магда якимось боком причетна до вбивства щонайменше однієї дівчини.

Так не буває.

Так не може бути.

Але так виглядає.

Отже, діяти слід обережно. Не рубати з плеча, як із Навроцьким. Кошовий не хотів шкодити Магді. Й поки не розумів, чим може їй зашкодити таємна зустріч із Анною, яка до того ж приїхала з іншого міста на «гастролі».

Ураз, щось згадавши, Клим рвучко підхопився. Грюкнув стілець, Остап кинув на шефа погляд, та останні події навчили: ліпше не реагувати, не дивуватися, не звертати уваги, довіритися панові адвокату. Тому знов занурився в папери, роботи за ці дні набралося багато. Кошовий же відшукав на окремій полиці стосик газет із публікаціями Навроцького — збирав їх, готуючись до захисту Лукана, в інший спосіб не міг вивчати потрібні матеріали.

Відшукав потрібну, де йшлося про четверте вбивство Різника.

Пробіг очима по шпальті.

Ось!

Смикнулося віко.

Навроцький брехав і зізнався в цьому. Вигадував історії зарізаних дівчат. Правди в сенсаційних репортажах було небагато.

Сам факт убивства.

Місце скоєння кожного злочину.

Спосіб.

Ім’я жертви... Не важить, справжнє чи ні. Дівчата так себе називали. Отже, автор нічого не перекрутив.

Вік.

Юстина наймолодша. Анна — найстарша. Їй, якщо вірити написаному, було тридцять два. А не вірити цьому пункту Кошовий не мав жодної причини.

У жінок вік не питають, такі світські правила. І Клим не знав, скільки Магді років, аби не довелося запізнатися з нею так близько.

Коли вони познайомилися, Магді, вдові начальника кримінальної поліції Густава Богдановича, виповнилося двадцять сім. Через те й привернула до себе таку підвищену увагу: молода неприступна й небезпечна для міської верхівки красуня. Ладна крутити Львовом, тримаючи в пазурчиках архів покійного чоловіка.

П’ять років тому.

Нині Магді тридцять два.

Анні, повії, яку вона так не хотіла бачити, теж.

Вони ровесниці.

Кошовий замислено згорнув газетний аркуш. Що означає віковий збіг, ще не знав і не розумів. Але він має значення, сумнівів не було. Не дивна цікавість збирача смаженого. Може, хотів розкрутити якусь невигадану історію, та завадила смерть повії...

Труснувши головою, Клим прогнав дурні думки подалі.

Магда не має відношення до вбивств на Городоцькій.

Ні.

Йому цього не хотілося.

Але... якщо не хочеться, це зовсім не значить, що так не є.

Потрібні відповіді. Кошовий мусив їх знайти.

Щойно Львів поринув у ранні грудневі морозяні сутінки, він рушив на Городоцьку.

Треба було минути Казимирівську, потім — униз, майже до самої Клепарівської рогатки. Там Кошовий відпустив візника, вказаний у записці будинок шукав недовго. Йому потрібне було помешкання на першому поверсі, знав чекатимуть, і постукав один раз.

Двері відчинилися одразу, так ніби пожилиця весь час стояла під ними. Про всяк випадок роззирнувшись, Клим ступив усередину. Побачив невеличку кімнату, вікна якої щільно запнуті грубими фіранками. Він давав голову на відсіч: вони не пускають сюди світло цілодобово. Помешкання; або не провітрювалося зовсім, або — щонайменше сьогодні. Тут стояв густий, дещо специфічний залах, знайомий Кошовому з часів, коли сам навідувався до дівиць.

Пахло гріхом.

До стіни притулилося широке ліжко, відгороджене завісою. Так ложе перетворили на щось подібне до будуару. По інший бік завіси примостився рукомийник, навпроти — масивна дзеркальна шафа на вигнутих ніжках. Біля місця, де мили руки, стояв на ослоні великий таз із сірої бляхи. Поруч із шафою в кутку сиротливо, тулилося витерте оксамитове крісло, колись дуже дороге, тепер на нього небезпечно сідати, раптом розвалиться. Принаймні, таке враження воно справляло.

Молода жінка, яка впустила Клима, тим часом зачинила двері й стала перед ним. Світло приглушила, та його було досить, аби розгледіти її. Кругле просте лице, кирпата, великі очі, підведені чорним брови. Довге волосся закручене щипцями й перепалене, від чого без спеціально зробленої зачіски нагадувало копицю сіна. Довга сукня не дурила: приховувала опецькувату фігуру, короткі, як на смак Кошового, ноги, заширокий зад та випинала пухкі груди. Але, звикнувши до освітлення й придивившись, він зробив відкриття: насправді її груди менші, не зовсім пропорційні фігурі, лиш підтягнуті вгору корсетом.

— Чого зирите? — грубувато запитала вона.

Клим зрозумів: справді вивчає мешканку надто довго. Аби виграти час, зняв капелюха, покрутив головою, поклав на крісло.

— Ви — пан адвокат?

— Так. Мене звати...

— Мені до шмиги, як вас звати, — вона чи навмисне грубіянила, чи це звична для неї манера спілкування з чоловіками. — Люди, які приходили, застерегли від зайвої цікавості. Й непотрібних питань.

— Я сам хочу назватися вам.

— Пусте, — буркнула вона. — Не хочу. Волію взагалі менше знати.

— Вас хтось налякав?

— Життя. Маю роботу: лягати он туди, — кивнула на ліжко, — розсувати ноги, повертатися, як того зажадає клієнт, кричати або мовчати, теж від побажань залежить. Хочу заробити стільки, щоб можна було забратися звідси геть. Знайти маленький будиночок у провінції. Одружитися з учителем чи інженером.

— Чому саме з кимось із них?

— Бо інші всі ходять сюди, до мене. Набачилася всякого. Плекаю надію й мрію, що вчитель та інженер — люди порядні. Вони, до всього, ще й шановані. Мають добрі заробітки.

— Вони ж до вас сюди не ходять, — Кошовий не стримав іронії. — Звідки знаєте про статки?

— Не дурна, — відрізала жінка. — Читаю газети. Цікавлюся життям кругом себе. Воно не обмежується ось цими апартаментами, — вона обвела помешкання рукою, так само вигнувши губи в іронічній посмішці. — Мушу готувати себе до іншого, ширшого, ніж моє ложе, світу. Та й навідував мене кілька разів один професор. Поки кальсони не зніме — соромиться, сопе, червоніє. Щойно сама ледь не силою стягну — зовсім інша людина. Ніби не професор, а студент. Як штани застебне — знову перетворення.

— Цікаво мислите. Образно.

— А ви думали, ми тут неписьменні хіврі? — тепер в очах жінки коротко блиснув недобрий вогник. — Думаєте так, думаєте, не треба виправдань, — відмахнулася вона, — Отже, професор. Після всього рот не закривається. Ніби лекцію читає. Я лежу, слухаю, мудрі речі говорить чоловік. Про