Читати книгу - "Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг"

Їхала на розкопки реліквій, а по факту розкопала крінж, як то модно наразі говорити. Я в лісі, з практично незнайомим чоловіком, у нього на руках, що може бути більш дивно? Може, адже про мою ногу ніхто тут не забув? Отож-то, тому доводиться притискатися руками до шиї Антона, і вдихати його парфуми... Чи це не вони, а власний запах чоловіка? Якщо так, то знову вищі сили нагородили цього персонажа тим, на що він не заслуговує! З таким то характером! 

- Можна акуратніше? - Моя попка палає від рук чоловіка, як сосиски на вогнищі, і таке враження, що на дорозі не стільки купин, скільки разів він перехоплює мене, підкидуючи в повітрі й кожного разу, наголошую - КОЖНОГО разу облапує мої сіднички! Та на них вже шкірка підгоріла так, що як в тих самих сосисочках скоро почне тріскатися!

- Авжеж.

Ось так то! Правильно! Я заловила його на гарячому, і не має чим крити, тому визнає свої приховані домагання?

- Ейей, що ти робиш? - Міцніше хапаюся за шию чоловіка, бо я дуже різко накренилася донизу, як то корабель у шалений шторм. (Цікаво, щось мене понесло на творчі порівняння, невже це через його вплив?) І проблема не у вазі, ні! Я худенька. А якщо врахувати ще й цього міцного нахабу, то взагалі пушинка. Просто Антон бажає від мене позбутися, нахиляючись вперед, намагаючись скинути на землю. Як якийсь мішок з картоплею, а не свою безцінну ношу!

- Ти ж просиш акуратніше? - Ми так і застигнули, чоловік у позі "г", а я як та мавпочка на ліані на ньому зависнула, стараючись втриматися й не беркицьнутися додолу. - От я тебе покладу акуратно на земельку, і сам повернуся в табір. Менше спина буде завтра боліти.

- Яка ще спина буде боліти? Я легесенька! - Починаю зісковзувати, моя дупця сповзає донизу, а я тягнуся доверху, намагаючись здати залік з підтягування. І попри цей стан справ, попри те, що губи чоловіка стають все ближче та ближче від моїх старань, все одно хочеться протестувати. Бо я не важка! Про вік та про вагу у дівчат не питають, бо це не красиво! Де вчили манер цього лісоруба?

- Ну, як легесенька, то так легесенько і пошуруєш в лікарню, легесенько ніжкою ковиляючи.

- Все, все, все! Вибач, - про манери ми поговоримо пізніше, коли я буду лежати хоча б в лікарняній палаті, а не посеред лісу, де мене хочуть залишити, струшуючи як жолуді з гілок. Тут то і спорт згодився, тут моя залізна хватка і стала в пригоді, - я не права. Вибач.

- Злазь давай акуратно.

- Я ж вибачилася! - Що ще? На коліна встати перед ним, щоб згладити свою провину? Так в мене одна нога не функціонує! Не вийде!

"Типу ти б встала, якби скакала на своїх двох?"

Звичайно, ні, але тепер офіційно не буду цього робити! В мене навіть буде довідка від лікаря, що я до цього не ладна. Діло за малим залишилося - здибати того ескулапа з тією його довідкою.

- В цьому плані ти перша така дивовижна, - і кривить губи в усмішці, а оскільки вона ще й підсвічується ліхтариком, то це виглядає образливіше.

- В якому ще плані? - Носити дівчат посеред ночі зі зламаними ногами? Тоді так, я ще той унікум, він мене надовго запам'ятає.

- Коли батьки говорили, що дівчата мені на шию будуть вішатися, навіть подумати не міг, що це буде відбуватися в буквальному сенсі цього слова.

- Я вмію дивувати, - от, наприклад, тим, що тріснула б тебе по цій самовдоволеній пиці, якби могла сама ходити. А так і далі висну, усвідомлюючи, що я точно пішла від макаки. Чорт забирай, ще пару хвилин в такому положенні й припече бананчика влупити, а далі що? Почну вишуковувати бліх на цьому персонажі, виколупуючи їх та відправляючи до рота? 

- Що вмієш то вмієш, давай сідай.

Мить і я приймаю такий собі контрастний душ, точніше моя попка його приймає, адже після гарячих рук чоловіка, я відчуваю прохолодну землю, на яку мене остаточно опускають, без шансу залишитися в безпечному місці. 

- Як нога? Болить?

Козел! Чому? Та тому що ніби й цікавиться моїм самопочуттям, але я ж бачу, як він типу корчиться від болю, коли розпрямляється, тримаючись за спину та демонстративно кривлячи обличчя. Наочно показує, яка я тяжка ноша, і як йому не пощастило зустріти на своєму шляху цю валізу без ручки. Я ж кажу - козел! Є гірський козел, а це буде лісний!

- Дуже болить, - але взяв цю валізу? Будь добрий її донести! І якщо раніше я хоча б трішки жаліла цього персонажа, що йому доводиться дорогу шукати, баланс тримати, і все це зі мною на руках, то зараз дзуськи, а не співчуття! Нехай несе, і тільки спробує не донести в цілісності та збережності!

- Ну, нічого, ти дівчинка з характером, потерпиш.

- Ти куди? - Доводиться проковтнути чергову шпильку на мою адресу, залишивши її без відповіді, бо Антон розвертається спиною і тут же стає темно, а він ще і відходить!

- Та не галасуй! - Промінь ліхтарика б'є практично мені у вічі, коли він знову тут, коли він знову поруч, але краще так, ніж сидіти в цій непроглядній темноті. - Я то впораюся, якщо що, а от як ти будеш тікати зі зламаною ногою?

- Від кого? - Пам'ятаєте епізоди, коли ви збиралися з друзями навколо вогнища та розповідали жахливі історії, від яких мурахи спиною валили? Так от, зараз у мене серце в районі горла знаходиться, бо ліхтарик світить прямісінько у вічі, за кадром жахливі перспективи, від яких, якщо що, втекти я не зможу. 

- Хрю-хрю, пам'ятаєш?

- Ааааа...

Бісове дежавю з нікчемною різницею в часі. Я знову волаю, знову кричу.

- Тихо!

Тільки тоді, першого разу я змогла видати всі свої емоції, зараз же вони приглушуються рукою Антона, яка лягає на мого рота, і не дає видати ні звуку. 

- Ти якого кричиш? - Тільки через десяток секунд питає чоловік, бачачи, що моя істерика йде на спад, та все ж не ризикуючи повністю відкрити доступ до повітря.

- Уаааауууаааууу...

Боже, всього пару годин в цьому лісі, а моя трансформація від дівчини до мавпочки набирає шалених обертів, ось вже навіть мугикаю як ці волохаті. Але як по-іншому із закритим то ротом?