Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Сьогодні вранці було озвучено обвинувачення Ріарденові й Данаґґеру — за нелегальний продаж ріарден-металу. Наступного місяця на них чекає суд. Я був там, в залі суду, у Філадельфії, коли зачитали обвинувальний акт. Ріарден був спокійний; мені весь час здавалося, що він усміхається, але я помилявся.

Данаґґер був не просто спокійний — ще гірше. Він і слова не промовив, просто стояв там, ніби приміщення порожнє… В газетах пишуть, що їх обох слід кинути за ґрати… Ні… Ні, я не тремчу, все гаразд, зараз зі мною все буде добре… Ось чому я й слова їй не сказав, я боявся вибухнути і не хотів, щоб їй було ще складніше, я знав, що вона відчуває… О, так, вона говорила про це зі мною — і не тремтіла, але то було ще гірше; ну знаєте, така жорсткість, коли особа поводиться, ніби нічого не відчуває, і… Слухайте, я коли-небудь казав вам, що ви мені подобаєтесь?

Ви дуже мені подобаєтеся — через оцей ваш погляд. Ви чуєте. Ви розумієте. Що вона сказала? Це було дивно: вона боїться не за Генка Ріардена, а за Кена Данаґґера. Вона сказала, що Ріарден достатньо сильний, щоб усе це витримати, натомість Данаґґер — ні. Не те, щоб йому бракувало сили, просто він не захоче її застосувати. Вона… вона певна, що Кен Данаґґер буде наступний, хто зникне. Піде геть, як Елліс Ваятт і всі решта. Здасться і зникне… Чому?

Ну, вона думає, що річ у зміщенні напруги: економічної та особистої напруги. Щойно вся вага моменту зміщується на плечі однієї людини, ця людина зникає, мов повалена колона. Ще рік тому з країною не могло статися нічого гіршого, ніж втрата Елліса Ваятта. І ми його втратили.

Відтоді, каже вона, почалося щось схоже на дике розгойдування центру тяжіння; ніби вантажне судно почало тонути і вийшло з-під контролю, переходячи від промисловості до промисловості, від людини до людини. Коли ми втрачаємо одного, наступний стає нам відчайдушно потрібним — і його ми невдовзі теж втрачаємо. Що може бути більшою катастрофою, ніж те, що постачання вугілля в нашій державі — в руках таких людей, як Бойл або Ларкін?

У вугільній промисловості не залишилося нікого важливого, крім Кена Данаґґера. Отож, за її словами, він — наче мічений, ніби підсвічений прожектором, ніби його от-от мають зітнути… Чому ви смієтеся? Це може звучати безглуздо, але я думаю, що це правда… Що?.. О, так, вона дуже розумна жінка!.. До того ж, як вона каже, тут ідеться ще про одну річ. Людина мусить дійти до певної психічної стадії — не злості чи відчаю, а дечого набагато, набагато більшого, — перш ніж її обітнуть.

Вона не може пояснити, що це за стан, але ще до пожежі вона знала, що Елліс Ваятт досягнув тієї стадії, знала, що з ним щось станеться.

Коли вона побачила сьогодні в суді Кена Данаґґера, то сказала, що він готовий зустрітися з руйнівником… Так, саме такими словами: він готовий зустрітися з руйнівником. Розумієте, вона думає, що це невипадково. Думає, що за цим є певна система, намір, людина. У нашій країні на волі розгулює руйнівник, який одну по одній обтинає опори, щоб весь уклад завалився нам на голови. Якась безжалісна істота, керована незбагненною причиною… Вона каже, що не дозволить йому дістати Кена Данаґґера. Повторює постійно, що повинна Данаґґера зупинити; вона хоче з ним розмовляти, благати, просити, відновити все, що він втрачає, озброїти його проти руйнівника, як той нагряне. Вона відчайдушно прагне першою дістатися Данаґґера. Він відмовився із будь-ким зустрічатися. Він повертається до Пітсбурґа, до своїх копалень. Але сьогодні — було вже досить пізно — їй вдалося поговорити з ним по телефону, і вона домовилася про зустріч завтра увечері… Так, завтра вона поїде до Пітсбурґа… Так, вона боїться за Данаґґера, страшенно боїться… Ні. Про руйнівника вона нічого не знає. Вона не має жодної гадки про нього, жодних доказів його існування — тільки слід руйнувань. Одначе вона певна: він існує… Ні, вона не може зрозуміти його мети. Каже, ніщо на світі не може його виправдати. Бувають моменти, коли вона відчуває, що прагне відшукати його дужче, ніж будь-кого іншого в усьому світі, дужче навіть, ніж винахідника двигуна. Каже, якщо знайде руйнівника, то, щойно побачить, застрелить його; вона погодилась би заплатити життям, якби могла спершу знищити його власними руками… Бо він — найбільше втілення зла, яке будь-коли існувало: цей чоловік висушує розум світу.

…Здається, часом для неї все це вже занадто — навіть для неї. Не думаю, що вона дозволяє собі зрозуміти, наскільки втомилась. Одного ранку я дуже рано прийшов на роботу і побачив, що вона спить у своєму офісі, на дивані, а над її столом світиться лампа. Вона пробула там усю ніч. Я просто стояв і дивився. Я не розбудив би її, навіть якби вся клята залізниця розлетілася на друзки… Коли вона спала? Ну, вона скидалась на молоду дівчину. Так, ніби була певна, що прокинеться у світі, де ніхто її не скривдить, ніби не має що ховати або чого боятись. Ось що було найжахливіше: невинна чистота її обличчя — і тіло, викручене від виснаження; вона лежала в тій же позі, в якій упала. Її вигляд… Скажіть, чому ви розпитуєте, якою вона була уві сні?..

Так, ваша правда, навіщо я взагалі про це говорю? Я не повинен. Не знаю, що змусило мене про це думати… Не звертайте на мене уваги. Завтра зі мною все буде гаразд. Мабуть, я просто контужений тією судовою залою. Постійно думаю: якщо чоловіків на кшталт Ріардена й Данаґґера ув’язнюють, то в якому світі й навіщо ми працюємо? Невже в нас не залишилось жодного правосуддя? Я був такий дурний, що сказав це репортерові, коли ми виходили з судової зали, а він просто засміявся і мовив: «Хто такий Джон Ґолт?»… Скажіть, що з нами коїться?