Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

продали йому метал, — бо потребуєте від нього вугілля. Зрештою ви мало не опинилися у в’язниці, мало не влетіли у велетенський штраф задля того, щоб просто зберегти добрі стосунки з Кеном Данаґґером. І ви називаєте це хорошим бізнесом? Тож домовмося і даймо містерові Данаґґеру зрозуміти: коли він не дотримуватиметься вимог, то опиниться за ґратами, зате ви — не опинитеся, оскільки у вас є друзі, яких не має він, тому відтепер вам не слід хвилюватися щодо постачання вугілля. Отакий сучасний спосіб ведення бізнесу. Запитайте в себе, який спосіб практичніший. І хай що про вас говоритимуть, ніхто ніколи не заперечить, що ви — чудовий бізнесмен і реаліст з холодною головою.

— Так, це про мене, — підтвердив Ріарден.

— Я завжди так думав, — сказав доктор Ферріс. — Ви розбагатіли тоді, коли більшість заможних людей збанкрутували, вам завжди вдавалося перемагати обставини, підтримувати на плаву свій завод і заробляти гроші, тобто власну репутацію, тож і зараз не чиніть непрактично. Навіщо? Поки заробляєш гроші, хіба варто перейматися чимсь іншим? Залиште теорії таким людям, як Бертрам Скаддер, а ідеали — таким, як Бальф Юбанк, і просто будьте собою. Спустіться на землю. Ви не з тих, хто дозволяє сентиментам втручатись у бізнес.

— Ні, — повільно мовив Ріарден. — Не дозволю. Жодних сентиментів.

Доктор Ферріс усміхнувся.

— А вам не здається, що ми про це знали? — сказав він, а тон його свідчив про те, що він намагається вразити свого колегу-злочинця, демонструючи надзвичайну хитрість. — Ми довго вичікували, щоб отримати проти вас якісь козирі. Ви, чесні люди, — справжня проблема, мігрень. Але ми знаємо, що раніше чи пізніше ви послизнетесь, — і це саме те, що нам потрібно.

— Схоже, вам це дає задоволення.

— Хіба я не маю для цього причин?

— Але ж я таки порушив один із ваших законів.

— Ну, а для чого вони існують, на вашу думку?

Доктор Ферріс не помітив того несподіваного виразу на обличчі Ріардена, погляду людини, яка побачила саме те, на що сподівалась.

Доктор Ферріс уже проминув стадію спостерігання. Тепер він зосереджено завдавав останніх ударів тварині, що потрапила в пастку.

— Невже ви справді думали, наче ми прагнемо, щоб тих законів дотримувалися? — запитав Ферріс. — Ми хочемо, щоб їх ламали. Краще вам зрозуміти все правильно: ви виступаєте не проти групи бойскаутів, тому затямте, що зараз не час для красивих жестів. Нам потрібна влада і ми не жартуємо. Ви, хлопці, діяли, як обережні гравці, але ми знаємо досконаліші прийоми, тому краще вам порозумнішати. Керувати невинними людьми неможливо. Єдина влада, доступна будь-якому урядові, — суворе покарання злочинців. А коли злочинців недостатньо, то їх треба створити. Тоді ти просто оголошуєш різні дії злочинами, і люди вже не можуть жити, не порушуючи законів. Кому потрібна держава із законослухняними громадянами? Яка з неї користь? Але просто встанови такі закони, яких не можна ні дотримуватись, ні виконувати, ні інтерпретувати об’єктивно — і ти створиш державу порушників, а потім розбагатієш на їхній провині. Оце система, містере Ріарден, це гра, і щойно ви її зрозумієте, з вами стане значно простіше співпрацювати.

Спостерігаючи за тим, як доктор Ферріс на нього дивиться, Ріарден зауважив раптову судому паніки, наче з колоди на стіл раптом випала некраплена карта, якої доктор Ферріс ніколи досі не бачив.

На Ріарденовому обличчі доктор Ферріс спостеріг вираз осяйного спокою, що виник від раптового усвідомлення давньої темної проблеми; вираз, в якому поєднувалися розслабленість і завзяття. В Ріарденових очах світилась юнацька чистота, а в лінії рота прочитувався легкий натяк на презирство. Хоч що б це означало — а доктор Ферріс не міг розшифрувати, — він був певний одного: на обличчі співрозмовника не видно і сліду провини.

— Докторе Ферріс, у вашій системі є невідповідність, — тихо, майже лагідно, мовив Ріарден. — Практична невідповідність, яка вийде назовні, коли ви судитимете мене за те, що я продав чотири тисячі тонн ріарден-металу Кенові Данаґґеру.

Проминуло двадцять секунд — Ріарден відчував, як вони повільно стікають, — аж доки доктор Ферріс переконався, що почув остаточне рішення.

— Думаєте, ми блефуємо? — гаркнув доктор Ферріс. Його голос раптово набув якості, характерної для голосів тварин, яких він так довго вивчав: здавалося, він вишкірює зуби.

— Не знаю, — сказав Ріарден. — Мені байдуже.

— Невже ви збираєтеся поводитись аж так непрактично?

— Оцінка «практичності» дії, докторе Ферріс, залежить від того, що саме бажає практикувати людина.

— Хіба ви завжди не ставили власних інтересів понад інтересами інших?

— Саме це я зараз і роблю.

— Якщо ви думаєте, ми дозволимо вам уникнути…

— Забирайтеся звідси, будь ласка.

– І кого, на вашу думку, ви обдурюєте? — голос доктора Ферріса майже перетворився на крик. — Час промислових баронів минув! У вас є те, що нам потрібно, а ми маємо дещо проти вас, тому або ви гратимете в нашу гру, або…

Ріарден натиснув кнопку. До кабінету увійшла міс Айвз.

— Міс Айвз, доктор Ферріс збентежився і забув, де у нас вихід, — сказав Ріарден. — Проведіть його, будь ласка.

Він обернувся до Ферріса:

— Міс Айвз — жінка, вона важить сорок п’ять кілограмів, вона не має жодної кваліфікації, натомість надзвичайно ефективна в інтелектуальному плані. Їй ніколи не вдалось би працювати викидайлом у салуні, тільки в якомусь непрактичному місці, — наприклад, на фабриці.

Міс Айвз мала такий вигляд, ніби виконує емоційно нейтральне завдання: скажімо, складає список рахунків про доставку. Вона дисципліновано виструнчилась і з крижаним формалізмом притримувала відчинені двері, поки доктор Ферріс перетинав кімнату, а тоді першою в них вийшла. Доктор Ферріс пішов слідом.

Вона повернулась за кілька хвилин, екзальтовано захлинаючись сміхом.

— Містере Ріарден, — сказала вона, сміючись зі страху за нього, через небезпеку, що над ними нависла, з усього, крім цієї миті тріумфу, — що це ви робите?

Він сидів у позі, якої досі ніколи собі не дозволяв, що обурювала його і здавалася найвульгарнішим символом бізнесмена; він сидів, відкинувшись у кріслі й поклавши ноги на стіл, натомість вона побачила в цьому особливу шляхетність: не зануду-директора, а юного хрестоносця.

— Мені здається, Оуен, я відкриваю новий континент, — радісно відповів він. — Континент, який повинні були відкрити одночасно з Америкою, але не зробили цього.

— Мені треба з вами поговорити, — сказав Едді Віллерс, дивлячись на робітника, який сидів за столом навпроти нього. — Не знаю, чому це мені допомагає, але так воно є — просто знати, що ви мене чуєте.

Було пізно, підземне кафе було освітлене тьмяно, але Едді Віллерс бачив звернені на себе пильні очі робітника.

— Я почуваюсь так, ніби… ніби людської мови більше не існує,