Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Покров 📚 - Українською

Читати книгу - "Покров"

3 451
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покров" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 91
Перейти на сторінку:
сюрприз? — Ада підповзла до Шуляка, умостилася на його плечі.

Шуляк усміхнувся дияволом, дістав з-під зеленого атласу довгу шкіряну коробочку, поклав Аді на груди.

— Глянь-но…

Ада відкрила коробочку: на чорному оксамиті — кольє білого золота з блакитними і прозорими камінцями у квіти складеними.

— Сапфіри… Під твої блакитні очі! І діаманти… бо вони під будь-які очі… - не втримався, похвалився Славко. — Ну? Як?…

— Значить, вдалася оборудка? — усміхнулася Ада.

— Ясна річ! Покарав одного йолопа, до кінця своїх днів гикатиме.

— Як покарав?

— Гроші той довбаний збирав для Майдану. На намети, іншу лабуду. Я йому: «Домовимося, друже! Свята справа: будуть тобі намети дешеві». Те прибабахкане зраділо: «Ой, як файно!» Віддало мені гроші без жодної розписки, без свідків. Ну, псих! У них там ця… суцільна довіра. Я грошики взяв — двісті тисяч на дорозі не валяються. Наступного дня кажу йолопу: «Вибач, зірвалося діло». Він: «А де гроші?» А я йому: «Які гроші?…»

Ада згадала настирливість, з якою Валя щовечора пхався на Майдан.

— Усі вони там прибабахкані, - сказала. Приклала до грудей кольє: — Мені личить?…

— Надінь і не знімай! — Шуляк підхопився, ляснув себе долонею по животу. — Чуєш, Адко! Я зголоднів. Гайда на перший поверх. Я там делікатесів накупив — почнемо святкувати врешті, бо вже новий рік настав, а ми ще й не випили за нього.

Чому свята такі гамірні, а горе таке безмовне? Сірий світанок тяг на горбі перший день 2014-го. Мар’яна скрутилася в кухні на підлозі — ані жалів, ані молитов. Тільки — щоби вже не жити, в сенсі — зупинити серце. Підвіконня поряд. Стати, як тато… Або ніж, мотузка? Жахи мордують серце: то, певно, дуже боляче, а куди ще Мар’яні того болю? Вже доста! Вже би так, щоби солодко, нечутливо… Ледь підвелася, посунула пігулки шукати. Дві є! Тільки дві снодійні в тумбочці біля татового ліжка. Тато… Не думати! Ні, ні! Думати! Дві пігулки… Ще й ніч не спала. Вирубиться! А перед тим, як уже засинатиме, вляжеться біля плити на кухні, увімкне конфорки. Поки шість квадратних метрів заповняться ядучим газом, уже не матиме сил вимкнути плиту. Вже спатиме… А потім сусіди відчують запах газу, зателефонують Аді, бо перед тим грюкатимуть у двері безнадійно. Мати припхається, а на кухні Мар’яна мертва… І хай потім до скону мордується!

Руки трусяться. Пігулки до рота. Може, одразу газ відкрити? А раптом Мар’яна не засне, перелякається, передумає? Чекати! Прислухатися до власного організму, ряднину яку знайти, бо підлога на кухні не метена. Сюди би голубів…

Є ряднина! Вляглася. Простягнула руку до конфорок — дістає? Нормально. От зараз сон почне накривати, Мар’яна дотягнеться до плити…

Дзвінок у двері. Та пішли ви всі…

Дзвінок!

Ледь зіп’ялася на ноги — бо сон, сон… Посунула до дверей, глянула у вічко — бабця.

— Бабо… Я вас не знаю і знати не хочу! Ідіть… Ідіть собі! — якомога голосніше мовила в зачинені двері.

— Відчини, квітко моя, — почула. — Гроші віддам і піду.

— Які гроші?! Навіщо гроші? Може, вогню? Зачекайте… Буде з чого прикурити! — сон уже валив. Йшла до кухні, не зважала на настирливий дзвінок — ніяк клята бабця не здавалася! — завалилася на ряднину біля плити, увімкнула всі чотири конфорки, заплющила очі. «Дзвони собі, хоч лусни… — подумала. — Ключів у тебе нема… Двері вибити сил не стане. Поки хтось газ унюхає, я вже…» Думка урвалася — от і сон.

Дзвінок замовк за хвилину. У темному під’їзді суха бабця злодійкувато роззирнулася, дістала з кишені звичайну шпильку. Обмацала замок на вхідних дверях.

— Барахло… — прошепотіла, встромила шпильку в замок: клац — і готово.

Мар’яна отямилася від холоду. Повела очима: біля розчахнутого вікна зморщена бабця смалить і чай сьорбає.

Віджбурнула подушку: звідки взялася на підлозі?! Ледь зіп’ялася на ноги.

— Ви тут… як у себе вдома, — прохрипіла старій спустошено, ухопилася за газову плиту, бо коліна підгиналися. Газ… Жива. Хто? Бабця?!

— Ви… Якого біса? Нащо? — Голова розколювалася, перед очима плигали огидні зелено-коричневі істотки.

— Годі вже «викати». Не чужі, - відказала бабця спокійно.

Мар’яні аж кров у скроні.

— Забирайтеся! Не знаю вас і знати не хочу! — затремтіла, хитнулася.

Бабця онуку попід руки з кухні, де ще й досі газом тхнуло, вивела. У вітальні на диван всадовила, подушки під боки.

— Ну ж бо… Повертайся, квітко моя! Жити не страшно — бабуся поряд… Чайок гарячий зараз заварю — те, що треба. Оговтаєшся… Бабуся не покине.

Справді?… Мар’яна відчула: тане, стікає сніговою бабою. Сльози бринять.

— Де ти раніше була, бабо Нато?! — вигукнула по-дитячому ображено і гірко. — Тебе ж Наталею звати? Я не поплутала?

— Е, дитино… Один біс, де була. Головне, повернулася вчасно.

— А нащо?! Нащо?! Жити не маєш де?! Приповзла, щоби за тобою доглядали в немочі?! — Мар’яні зірвало дах. Верещала, як різана, захлиналася сльозами, жбурляла подушки на підлогу. — А нема! Нема кому за тобою доглядати! Втекла твоя доня! Усіх покинула — мене, тебе, тата…

Згадала про тата, очі на лоба. Котра година? Медсестра ж казала: зранку картина проясниться…

— Третя дня, — бабця читає онуччині думки. Ушивається на кухню, повертається за мить із гарячим чаєм, подає Мар’яні. — Живий мій зятьок… Була у нього зранку — грошей на уколи назбирала, віднесла.

— Тато… одужає? — Мар’яні так страшно, що тяжкий головний біль відступає на мить, у скроні б’є жах.

— Лікарі кажуть: оклигає. Хребта тільки не полагодять, щоби вже як новенький. Але щось там складають з уламків докупи.

— Піду… — Мар’яна підхоплюється. — Мені треба до тата.

Бабця хапає онуку за руку.

— Не кіпішуй! Кажу: пий гаряче, до тями приходь! Що на нього дивитися? Без свідомості поки… І чи пустять до реанімації.

— Тим більш, треба йти. Може, гроші ще потрібні.

Бабця дістає з-за пазухи конверт.

— На підлозі валявся, як непотріб. Аїда лишила?

Мар’яні перед очі — зламаний бузковий кущ, футболка «I love New York», матінка з кам’яним лицем: зрадниця підла…

Розридалася:

— Нащо ти її Аїдою назвала?! Щоб вона все життя себе місяцеходом посеред тракторів вважала?!

— А ти хіба не культурна? Не знаєш? — дивується бабця. — Аїдою ефіопську царівну звали. Ох, любила… За коханим живою в могилу лягла. У нас у роду всі жінки такі… Як би шляхи не крутилися, тільки коханому серце віддають, тільки від коханих дітей народжують.

— Он воно як?! То мама тата все життя любила без пам’яті?! Чому ж тягалася з коханцем своїм? Чому втекла до нього?

— Дай їй час. Повернеться…

Мар’яна відсуває чашку, дивиться на бабцю без

1 ... 40 41 42 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покров"