Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Мереживо людських доль 📚 - Українською

Читати книгу - "Мереживо людських доль"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мереживо людських доль" автора Наталія Хаммоуда. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 58
Перейти на сторінку:
казав, що Яська свята жінка. Хтось — що дурна. Може й дурна, але як покинути дитину на призволяще? Виростили синів, вивели в люди. Вивчили обох в інститутах — не гірше, як у людей.

Сини тепер мають власні сім’ї. Живуть у місті. Одне біда — рідко батьків відвідують. Може не додали вони їм чогось? Недолюбили? А може навпаки — засильно любили? Передали? Тепер на старість залишились Яська з Іваськом самі-саменькі. Живуть помалу. Коли не здужають — сусіди допомагають. А що буде далі, як зовсім приопадуть? Чи приїдуть сини додому? Чи заберуть їх до себе? Чи віддадуть до якої богодільні та й за будуть. Та… вони уже й так забули.


* * *

— Отако си думаю, Ясько. Ви хоть дітий маєте. А я, аво, сама-м. Нікому ми лижки води подати, як заслабну, — говорила Стаська. — От тако, як коли залипну[50], то будуть нє мухи їли, поки хто не скаже «десь баби не видко», та не ввійдуть до хати. А там я, вже напевно й смердіти буду. Що то без дітий жити? Аби Пан Біг боронив всіх людий від такої самоти.

— Хто їго знає, як воно ліпше, сусідо. Єден Бог знає. Того й дає нам наші долі всім такі ріжні.

— Ваші правда, сестро. Ваші правда. Але ви такі щаслива в Бога, що маєте за кого жити, і на кого сє надіяти.

З дороги донеслося брязґання. Відчинилась хвіртка. Ясьчин чоловік Івасько із хлібиною під пахвою входив на подвір’я.

— Ади, йде вже мій старий. Сідайте з нами, сусідо, та поїчте моїх балабонів.

— Та нє. Дєкую вам, сестро. Піду я додому, та троха си лєжу, бо щось мене так коло серцє болить. Як зможете, то прийдіт до мене глипнути, може й вмру.

— Тьфу на вас, сусідо, навіть такого не балакайте.

— Всі під Богом ходим. Всі під Ним, Ясю. За вас сини подбают, а за мене — Він єден лиш дбає…

— Сини подбают… — повторила про себе сусідчині слова Яська. — Хто знає, як воно краще — з таким синами, чи зусім без них?…



Люди-не’люди!
(спомин-роздум)

Дивне створіння — людина. Сама ж створить, а потім сама ж зруйнує. Але ж Бог, якщо він і справді існує, а частково й еволюція з часом «відшліфували» людину, тобто підвищили її ментальні здібності і можливості, розвили інтелект, і здавалось би навіть культуру на відміну від перших жителів планети. Зробили з неї відмінний інструмент для прокреації, конструювання, але водночас і відмінного руйнівника довколишного середовища та всього самою нею ж створеного. Нічого у світі не стоїть на місці, то ж і розвиток людської свідомості також рветься до висот. Це відбувається автоматично чи штучно — без різниці, бо головне результат: людина має стати досконалішою з кожним роком, так воно в теорії і є. А на практиці?

Вперше з культурним інтелектом людини (чи, правильніше буде сказати, навіть, «маси людей» чи «населення»), я зіткнулася десь у вісім років. Не маю на увазі однокласників, бо в такому віці робиться багато дурниць, не задумуючись про наслідки, бо ще не усвідомлюєш в повній мірі весь їх тягар. Маю на увазі дорослих, здавалося б цілком розумних, частково або й високо освічених людей, поведінка яких мене шокувала, а сама подія, яка мене тоді вразила, запам’яталась на все життя. Ще й досі, згадуючи, жахаюся від того, що часом живемо поруч із людиною(людьми), а зовсім її не знаємо, хоча коли розповім свою історію, напевно багато хто подумає: що тут дивного? Зараз усюди так і це нормально.


* * *

Йшов 1982 рік. Щасливе дитинство і безтурботні літні дні: зранку і з коровою на вигін, або в рів, що через дорогу під лісом. Там і корову добре попасти можна, без страху, що в чийсь город зайде, і з подружками погратись, і суниці досхочу поїсти.

А ще, можна купатись у ставку. То ми, діти, так називали те мочило, а насправді, то була просто протипожежна яма, вирита за плотом газоскладу, і наповнена до верхів водою із брудного потічка з назвою Поточина, в який вище по течії сільські люди викидали різне сміття: здохлих курей та свиней, листя із саду, гнилу бараболю і навіть бите скло. За кілька місяців у тій болотяній гущі уже росла осока і квакали жаби, а вічно п’яний дід Петро сидів на березі аж з двома вудками, і все чекав, що одного дня впіймає карася. Не дочекався він карасів, проте й дітям купатися забороняв щоб «не сполохали рибу».

Півліта ми крутились довкола ставка з болотом, але як зранку так і ввечері дід Петро сидів, наче сторож, не допускаючи нас до води ані на крок. Енергія била ключем, подіти себе нікуди: суниць поїли; на траві у «резинку» поскакали; вінків наплели і своїм коровам на роги повдягали; анекдоти один одному порозповідали. «Нудьга»! — глибоко видихнувши застогнав мій десятилітній сусід Іван. Дійсно, нудьга! Худоба мирно пасеться, що й завертати не потрібно. Подумали ми, подумали, куди б то себе подіти, і вирішили: полізти через ворота до газоскладу й подивитись, що там діється всередині.

Ворота подолав найстарший Вітька, бо нам, малим, було не під силу, а потім відчинивши зсередини впустив нашу «банду» на подвір’я. Було нас душ сім — вісім, зараз всіх і не згадаю, але зграйка була добра. Як не старалися поводитись тихо, щоб дід Петро не почув, і не прокинувся, бо якраз задрімав у кропиві над ставком, доручивши нам свою корову хтось таки розкашлявся, а інші сміялись. Але дід все одно не прокинувся, бо напередодні погуляв на весіллі сусіда, то добряче «піддав».

Але нас все таки «застукали». Саме тоді, коли останній із нашої команди просунувся у хвіртку, із приміщення газоскладу вийшов чоловік і, обвівши

1 ... 40 41 42 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мереживо людських доль"