Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

– Ет, дідько! Його тут немає. Куди ж він міг провалитися? – скрикнув Рінгольд. З його тону відчувалося, що він роздратований і здивований. Зі слів його співрозмовника я зрозумів, що це питання стосувалося мене. Вільямс, голос якого я одразу впізнав, запитав:

– Ви впевнені, Аренсе, що він не повернувся у форт разом з генералами?

– Цілком певен. Я стояв біля воріт, коли вони повернулися. Їх було тільки двоє – генерал і агент. Але питання ось у чому: чи не пішов він від озера разом з ними? Ото ми дали маху! Даремно не простежили за ними, коли вони йшли сюди. Так би ми дізналися, де вони розійшлися. І хто б подумав, що він відстане від них? Якби я тільки знав… Ти кажеш, Джеку, що йдеш з індіанського табору. Він не міг помітити тебе?

– Карахо![50] Звісно, ні, сеньйоре Аренсе!

Цей голос, це іспанське богохульство я знав з дитячих років. Якщо у мене ще були якісь сумніви, то тепер вони розвіялись. Слух підтвердив те, чому не вірили очі. Це Жовтий Джек! Він вів далі:

– Я йду з табору семінолів. Зустрів тільки двох вождів. Я сховався під пальмами, і вони мене не помітили. Упевнений, що не помітили.

– Чорти б його вхопили, куди він дівся? І слід його прохолов. Я знаю, що він мав підстави навідатися до індіанського табору, – це напевне. Але як він зумів вислизнути і не попався на очі Джеку?

– А можливо, він пішов в обхід іншою дорогою? – припустив Вільямс.

– Через відкриту рівнину?

– Ні, це малоймовірно, – відповів Рінгольд. – Залишається надія тільки на те, що він розстався з генералами, не дійшовши до воріт форту, і пішов уздовж огорожі до будинку маркітанта.

Усе це Рінгольд вимовив, наче розмовляв сам із собою.

– Чорт! – вигукнув він нетерпляче. – Другого такого випадку годі чекати.

– Не бійтеся, містере Аренсе, – заспокоїв його Вільямс. – Не бійтеся. Скоро почнеться війна, і в нас іще буде купа таких нагод.

– Та ми неодмінно знайдемо їх! – швидко втрутився Спенс, який заговорив уперше.

– Але вирішальну роль тут має відіграти Джек, панове! Нам вплутуватися в цю справу не можна. Якщо це спливе на поверхню, нам буде непереливки. А Джекові байдуже. Джек помер – і закон його не зловить. Чи не так, Джеку, мій жовтий хлопчику?

– Так, сеньйоре! Не турбуйтеся, маса Аренсе! Я швидко знайду слушний момент. Джек прибере його геть із дороги, і ви ніколи більше про нього не почуєте. Я його заманю в пастку. Вчора я дав маху. Рушниця погана, доне Аренсе. Не можна з такою рушницею виходити на полювання!

– У форт він не повернувся, я це знаю, – пробурмотів Рінгольд. – Значить, він десь у таборі. Але ж має він коли-небудь повернутися додому! Напевно, з’явиться, коли місяць зайде. Він захоче прокрастися додому в темряві… Ти чуєш, Джеку, що я кажу?

– Так, сеньйоре! Джек чує.

– Ти зумієш скористатися нагодою?

– Так, сеньйоре! Джек зуміє.

– Чудово! Тепер час вирушати. Слухай мене уважно, Джеку… Якщо…

Тут Рінгольд перейшов на шепіт, і я міг розчути тільки окремі слова. Часто згадувалися імена моєї сестри і квартеронки Віоли. До мене долинали такі уривки фраз: «тільки він став нам поперек дороги», «матусю буде легко уламати», «коли я стану господарем на їхній плантації», «заплачу тобі двісті доларів…».

Ці слова переконали мене, що ті двоє мерзотників уже давно змовилися порішити мене. Тепер торгувалися за ціну за моє життя. Не дивно, що на моїх скронях виступив холодний піт. Не дивно, що я сидів на гілці і тремтів, як осиковий листок. Я тремтів не так за своє життя, як від жаху і відрази, які вселяв мені цей кричущий злочин. Я тремтів би ще сильніше, але титанічним зусиллям волі мені вдалося стримати обурення, що закипіло в грудях.

Я знайшов у собі сили причаїтися і завмерти. І вчинив вельми розсудливо: якби в цю мить я виявив себе, то живим додому не повернувся б. Я знав це напевно, і тому намагався не видати своєї присутності.

Ох і огидно ж було слухати розмову чотирьох негідників, які холоднокровно обговорювали вбивство людини! Ніби йшлося про якусь торговельну угоду. І при цьому кожен із них смакував, який зиск він матиме із майбутньої оборудки. Навіть не знаю, що більше мене тоді переповнювало: гнів чи страх. Але ворогів було четверо, і всі вони озброєні. Я ж був лишень при шпазі та пістолеті – замало для протистояння з чотирма негідниками. Якби їх було лишень двоє, наприклад, мулат і Рінгольд, то я б не гамував свого обурення і ризикнув би віч-на-віч зустрітися з ними. Але я стримався і тихо сидів на дереві, поки вони не пішли. Я помітив, що Рінгольд і його поплічники попрямували до форту, а мулат побрів до індіанського табору.

Я ще довго не ворушився. У голові безладно роїлися думки. Я не знав, що й думати, що діяти. Сидів, мов пришпилений до дерева. Нарешті спробував спокійно обдумати все, що бачив і чув. Невже це був фарс, і його влаштували для того, щоб мене залякати? Та ж ні, жоден із чотирьох не скидався на персонажа фарсу. А надприродна поява Жовтого Джека із потойбіччя була аж надто драматична, надто серйозна, аби стати епізодом у комедії.

Тому скоріше за все, я щойно чув пролог до майбутньої трагедії, у якій мав зіграти роль жертви. Ці люди явно готували замах на моє життя. Їх було четверо, і жодного з них я ніколи нічим серйозно не образив. Я знав, що всі четверо ніколи не проявляли прихильності до мене. Втім, у Спенса і Вільямса не було причин для образи, хіба що давня хлоп’яча сварка, яку я вже й забув. Але вони діяли під впливом Рінгольда. Що ж до мулата, то я розумів причину його ворожнечі до мене – це була ворожнеча не на життя, а на смерть!

Ох і Аренс Рінгольд! Це він очолив змову і замислив убити мене. Освічена людина, джентльмен!

Я знав, що він завжди недолюблював мене, а останнім часом просто зненавидів. Знав я і причину. Я заважав йому взяти шлюб із моєю сестрою. Принаймні