Читати книгу - "Пульсари"

— Ви, мамашо, не за мною, а за порядком у квартирі більше дивіться. Та збудіть завтра раніше. На сніданок непогано б картоплі молодої з тюлькою і зеленим часником. Розсолу не подавайте. Може, додому збираєтесь, то скажіть зарані, косинку куплю на прощання. Та не грюкайте, Галя вже, мабуть, заснула. На добраніч, — перехрестив тещу, повернувся на бік і натяг ковдру.

Олег Іванович не мучився запитанням — для чого живе людина, бо з дитинства був запрограмований на діяльність. Сидів десь у ньому такий ген, що не давав байдикувати.

— Ким би ви, тату, були, якби не ваша робота? — спитала якось дочка-школярка.

— Піратом.

— Пхі-хі… А чому?

— Люблю абордаж…

— Голими руками брати невинних? — обурилася дочка. — Хіба то перемога?

— А я брав би у полон лише винних, тих, хто інкське золото в трюми ховає.

— А Дон-Жуаном хотіли б бути?

— Атож. І заодно Магелланом.

— Ну й батько мені дістався! — здивовано й захоплено вигукнула мала.

А й справді, гідні заздрощів і захоплення люди, які з самого дитинства запрограмовані на рух. Ні думок про згасання, ні деморалізуючого сумніву «а навіщо все це?». Просто ніколи їм поринати у віками не розв’язане питання — віддається перевага дії, а не спогляданню. І лише під час хвороби, коли ти вибитий із звичної колії, нікуди подітися від думок. Уже перечитані «Наука и жизнь», «Природа», «Химия и жизнь», навіть «Квант» і «Юный техник», що їх Олег Іванович передплачував спершу для сина, а тепер для дочки. Відкладені вже на тумбу й газети. А що далі?

— Принеси-но мені, доню, синій шкільний зошит, що на верхній полиці книжкової шафи. Під «Декамероном». Ти тільки ту книжку не читай — рано тобі ще таку літературу вивчати. Та не впади. Нехай мама стільця потримає.

— Я, тату, «Декамерона» ще в сьомому класі напам’ять вивчила.

— Ну й як? — не знайшовся на інше слово Олег Іванович.

— Геній писав, — великодушно визнала підпільна читачка. — А от твій заповіт незрозумілий.

— Гм, от і принеси, перероблю, — ошелешено мовив батько.

Хоч після операції минуло вже чимало днів, хвороба все ще не дозволяла Магелланові плавати в океані фізики. Тому Швидкий поклав собі доробляти заповіт. Написав він його в сорок років і адресував собі на старість. Тобто в сорок років уклав кодекс, яким мав користуватися в шістдесят. От і настав час, коли старість почала полемізувати із зрілістю.

«1. Ти послав онука до аптеки по розтирку, — прочитав Олег Іванович на першій сторінці синього зошита. — Не кажи, скільки вона коштує. По-перше, онук уже розуміється на цінах. По-друге, називаючи вартість замовлення, ти позбавляєш його надії купити щось на здачу. По-третє, висловлюєш недовіру до його порядності». Швидкий поставив на полях плюс: хоч і не вельми важливий цей параграф, але можна залишити.

«2. Не кажи, що після тебе все (навіть бібліотека і погріб у гаражі без машини) залишиться нащадкам. У душі кожен вважає себе порядною людиною, тому неприємно буде твоєму онукові ходити до букініста прицінюватися до книжок, цікавитися, кому й що ти позичив…»

— Ну, що ж, нехай і цей пункт лишається, хоч він і спірний: не говоритимеш, то самі почнуть цікавитись, що кому заповіси.

«Крім того, — читав далі Швидкий, — онуки не вірять, що доживуть до «того» дня, бо їм здається, що ти давно вже не старієш».

— Це грубо й вульгарно. І неповага до віку. — Олег Іванович викреслив рядки.

«3. Ти стаєш немічний. Тому і ліжко давить, і годинник гупає, а не цокає. Коли пишеш синові листа, в якому скаржишся на дочку, уважно надписуй адресу, бо може трапитися, що ти його пошлеш випадково дочці. Щоб уникнути таких помилок, звертайся до сина в парні дні, а до дочки — в непарні, А найрадикальніший засіб — взагалі не скаржитись».

— Насмішніше, що тоді в мене ще й дочки не було. Справді-таки роки біжать. Залишимо. Який сьогодні день після операції? Здається, восьмий. А в грудях так пече… Чи не спересердя шив мене Пильнюк? І треба було саме до нього потрапити!..

«4. Не кажи: «Я у ваші роки їв гнилу картоплю і не спав місяцями». А скажеш — нарікай на себе. Бо невістка вважатиме тебе чемпіоном по безсонню й підсовуватиме на ніч плаксиве дитя, а онук вважатиме, що саме через оту картоплю в тебе повисипалися зуби. Краще кажи, що гриз зубами землю, — це буде ближче до істини…»

— Ех, Олег, Олег, — звернувся шістдесятилітній до себе сорокалітнього. — В одне слово всього минулого не втиснеш. Та й не будь-яке годиться. — На полях з’явився мінус.

«5. Не цілуйся з невісткою, можливо, їй несила стерпіти таке знущання. А якщо вона сама намагається торкнути тебе губами в щоку, подумай — чи вона не лицемірка?» — А чому це Пильнюків син таким добрим став? Навіть у щоку цілував… Може, тренується в чеканні того дня, коли торкнеться губами мого холодного лоба? А може, чергове паскудство готує?

«6. Не кажи, що невістка тебе отруює і, боронь боже, не називай отруту, бо ще підкажеш, напоумиш. Не ти вибирав невістку, тож і ручатися за неї не