Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гамаюн!
Навіть не сподівалася, що колись побачить цю зачаровану, мабуть-таки, міфічну, витворену уявою наших предків, котрі птахів на дереві сприймали, як листя, котре відлітає у вирій, а тоді повертається весною – Гамаюн.
– Але хто ти? Жінка? Птах?
– Я з тобою. Не бійся. Я – Душа. Святої Ольги. Я пережила горя більше, ніж ти і, як бачиш, не вмерла зовсім. Живу. Не бійся. Головне – не боятися. Я теж не знаю, хто ти. Але послухай, кажу тобі:
Б’є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі.
І маємо йти.
І нам ні до банкету, ні до їства борошняного, ні до м’яса смачного,
і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену,
доки не буде Русь вільна і сильна.
Іще тобі кажу, Жінко:
Ми – русичі і маємо гордитися походом нашим
і триматися один одного, битися до смерті правої.
На те, що згадаємо Дарія Перського, який на нас прийшов
і побив нас через наші роз’єднаність і усобиці…
І Гамаюн стрепенула яскраво-строкатими, замашними крильми, хвиля густої прохолоди вдарила Яні в обличчя, жінко-пташка облетіла груповий портрет родини Ярослава Мудрого.
Описала дугу довкола Євхаристії.
Торкнулася щокою Архангела – Ісусового охоронця й послушника.
І зникла в густій сутінні купола.
– Яно Іванівно! Ваша мама… На залізничному вокзалі… З вагону забрала «швидка»… – прошепотів за спиною водій Борис.
8– Шо на фронтах? – завчено і байдуже, наче й не чекав відповіді, запитав Артур Михайлович у запрілого Першого помічника Льоні з Красного Луча, що по-школярському шморгав носом і цим викликав жалість, котрою навчився користуватися на свою користь.
– Смєлость города бєрьот, пане Президент. З Вашим іменем! – з напускним пафосом видихнув Леонід. Він знав, що Президент іронічно ставиться до української мови, але любить посмакувати кількома її висловами: «пане Президент», «геліокоптер», «незалежність», «позбавлення волі»… Тому й панепрезидентив так часто.
Леонід виріс на Луганщині, в україномовному кутку Красного Луча, закінчив філологію Донецького університету, мову знав добре. Навіть обережно любив її, розмовляв дома і дитину віддав до української школи, переїхавши до Києва.
Під час останніх президентських виборів його занесло в стан Хазара, бо хотів заробити грошенят на добудову дачі у Трипіллі біля Дніпра. Писав для Хозара виступи українською мовою, але російськими літерами і проставленими червоними наголосами. Отак потрапив у другорядні помічники. Щоб його не запідозрили в хуторянстві чи й націоналізмі, він на службі користувався хазарським суржиком. В Адміністрації це навіть було модно. Але дома – тільки чиста українська.
– Всі висоти у нашіх ног, пане Президенте! У Вашіх, то єсть, ног. Викуріваєм мандарінових і націков із останніх щєлєй. В основном охотно капітуліруют. В конюшнє[74] готові до скачок ще сім лошадєй.[75] Повна страховка, пане Президенте. Полнєйшая. Не розсипляться.
– Ти про Скажену Вовчицю доповідай! Нада завтра зафігарити її в академію к вертухаям?[76] Хай суддя бере її під арешт! Хватіт!!! Досить! Хай каркає перед вертухаями, хай кадрять її воші!
Президент Хазар різко встав із крісла, ніби його виштовхнула катапульта. Крізь майстерно накладений гримеркою грим на обличчі виступили вологі, кольору гнилої вишні просинці, що враз спотворили добре доглянуте обличчя, щомиті готове до фотосесій.
Леонід боявся розгніваного Артура Михайловича, котрий міг запросто забамбурити в печінку чи по карку. Правда, після цього потерпілий ставав йому ближчим, навіть трішки рідним. Хазар почувався ніби зобов’язаним своїй жертві. Тому чимало люду після мордобою діставало вигідну посаду.
Льоня своє дістав сповна майже рік тому, перебуваючи на посаді звичайнісінького помічника, в обов’язки якого входило перечитувати пресу, підкреслювати фломастером важливі матеріали і подавати їх Першому помічникові.
Дістав він незаслужено, ні за що. Коли Перший помічник поїхав на похорон матері в Дебальцеве, Леонід вирішив передати Президентові через приймальню свіжу пресу. Секретар-охоронець недбало кивнув йому: занеси сам, я зайнятий.
Це було так несподівано, що Льоня аж задихнувся, але ввійшов до кабінету і показав карикатуру (насправді – шарж) на Янаконду в опозиційному журналі. Не добачив, що на зворотній сторінці був великий кольоровий колаж: голий Хазар у довгих «сімейних» трусах, а позаду президент Росії наступив ногою на його зіжмаканий одяг і єхидно підсміхається… І підпис «ПРОГРАВСЯ».
Президент блискавично налився злістю, скипів, пожбурив журнал через весь кабінет, врізав кулацярою Леоніда під живіт:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…», після закриття браузера.