Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Рік 2245 📚 - Українською

Читати книгу - "Рік 2245"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Рік 2245" автора Людмила Коваленко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 66
Перейти на сторінку:
У нас навіть нема зброї.

— Ото ж то воно й є! — переможно гукнув Іван. — Вся зброя у ваших Очетів. Вони кожної хвилини можуть вас усіх знищити — і тому ви боїтеся їх… А що ви патякаєте про любов і довір’я до них — то це байки! Я знаю, я сам колись кричав «ура» на славу різних вождиків, а я їх ненавидів, може, більше, як ви Очетів.

— Але ж ми не ненавидимо їх! — аж кинувся Джек. — Ми саме тому й віримо їм, що вони ніколи не скажуть нам робити щось зле… Вони ніколи не будуть вживати зброї проти нас!

— Ага! Значить, вони таки мають зброю! — зрадів Іван.

— Кожний Очет чи Омем має свою зброю — власну силу волі. Він може своєю силою зарядити Початок. Він може своєю силою якщо не побачити, то відчути те, що робиться в душі людини… Але він ніколи не вжиє цієї сили для насильства, бо він — Очет, він — мудрий, і мудрий з любови всією істотою, а не тільки головою, не тільки розумом! Он ви хотіли все зрозуміти розумом — і бачиш, що вийшло?.. Ледве не згубили усієї планети!

— Вся біда в тому, що ви їм вірите… Не можна їм вірити, не треба їм вірити! Віра — це найбільше зло на світі!

— Але ж ти хочеш, що б я вірив тобі?.. Щоб і інші вірили тобі? — заперечив Джек. — То, значить, коли люди вірять тобі — це добре. А коли люди вірять Очетам — це зле? Якось ти думаєш покручено, голубчику, — засміявся Джек.

Іван мовчав, не знаючи, що відповісти, коли Джек раптом сказав:

— На нас хтось дивиться.

— Де? — озирнувся Іван. — Нікого нема й близько.

— Дивиться! Я відчуваю, — твердив своє Джек і загукав голосно: — Хто дивиться на нас?

— Це ми, — почувся жіночий голос. — Це я, Омем і інші люди з-під снігу. Ми шукаємо вас… Ось ми.

Перед Іваном, десь вдалині і невиразно, замаячіли якісь постаті. Перед ними, ближче і виразніше, він побачив Юрка і коло нього жінку — очевидно, Омем.

— Ми тут говорили на два кінці, і схотіли побачити вас, — пояснювала Омем. — Ті двоє в Індії, а цей, — показала на Алямбека, — тут, у нас, в країні Спорту і Науки…

— Бачиш? — просичав Іван Джекові. — Бачиш? Вони весь час стежать за нами… Вони бояться нас… А ти їм віриш… Я, принаймні, не брешу тобі — я тобі ясно кажу, що хочу влади… І дам владу й тобі… А ці, бач, прикидаються добрими і лагідними, а насправді бояться за свою владу, бояться, що я викрию їх і скину геть… Тепер ти бачиш, де правда?

Джек розгублено дивився то на Івана, то на Омем, яка говорила привітно:

— Боюся, Іване, що маю погану новинку для тебе.

— Так? Яку саме?

— Боюсь, що цього року тобі таки доведеться битися на Юр’їв день.

— На Юр’їв день? — перепитав Іван. — На який Юр’їв день? Хто хоче битися?

— А ти вже забув? Ще в той рік, як тебе оживлено, кілька людей хотіли битися з тобою на Юр’їв день.

— Ого! Я вже й забув за них, — засміявся Іван. — То так давно було. А вони ще й досі пам’ятають? Чому ж вони одразу тоді не билися?

— Очети одговорили їх: ти був ще надто слабий… і тілом і духом… ще нічого не знав і не розумів… Вони вирішили почекати п’ять років… Тепер ти можеш битися з ними, або перепроситися. Як ти вибереш, так і буде.

Та Іванові від однієї думки, що він може нарешті битися з кимось — стало радісно і цікаво жити. Не критися, не удавати, не хитрувати, — а вийти і бити когось перед очима всіх — це був вихід, це була, нарешті, якась можливість вилити свою злість, вибухнути перед усіма, показати їм свою силу, показати, чого вартий він, Іван, якого вони так безсоромно називали ідіотом і чорним Кмедем!

— Е ні, я перепрошуватись не буду! — сказав він, весело розправляючи плечі. — Як вони бояться — нехай перепросяться… Може, я їх і прощу! Але щоб я перепрошувався — чого ради?! Я їх усіх разом можу покласти на спину. Хто там був? Пам’ятаю, батько оцього, — мотнув він головою в той бік, де невиразно виднілася постать Петрика. — Розсердився, що я його жінку назвав, здається, коровою чи якось так… А хто ж іще?

— Ще інженер, якого ти назвав брехуном, — підказала Омем.

— Ага, пригадую і його… Я потім пробував там працювати, але він не хотів мені показати, як наснажують атом… Казав, що він цього не може.

— Він і справді цього не може, — потвердила Омем.

— А хто вас там розбере, що ви можете, а чого не можете? — так само зухвало сміявся Іван. — Нехай іде битися, як йому не подобаються мої слова!.. А хто там був іще?

— А ще один юнак… Він тепер уже одбув Державну Працю… Ти посміявся з його віри…

— Ага, пригадую! Той, що в Бога вірить… Ну, нехай же йому його Бог помагає, бо цьому я найбільше всиплю! — закричав Іван. — Оцей нехай начувається!

— Та що ти так радієш і нахваляєшся? — спитав злосливо Юрко. — Може, ще вони тобі накладуть так, що і не встанеш!

— Хто? Оці чистюльки? Оці купальщики? Ні, брат, кишка тонка їм мене набити!.. Коли цього Юрія день буде?

— Та ж за рік, — засміявся Алямбек. — Вони саме

1 ... 40 41 42 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рік 2245», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рік 2245"