Читати книгу - "Рік 2245"

— Так чого ж вона голову морочить? — сердито глянув Іван на Омем.

— А це щоб ти знав і приготувався! — пояснила вона. — Щоб не скаржився потім, що ми тебе не попередили, а потім набили…

— Не бійся — плакати не буду! — фуркнув Іван. — Я завжди напоготові… Як тільки покличете, так і прилечу битися! На Юрія, чи на який інший день.

— Добре, — втомлено сказала Омем. — Добре… За рік побачимо.

Україна зустріла Юрка солов’їним співом.

Ще здалеку, коли перелітали вже над морем і полетіли над вузькою протокою Дарданелл, війнуло в літаку ніжними пахощами, од яких Юрко раптом випростався на своєму місці.

— Чебрецем пахне!.. І полином! — промовив він радісно.

— Так всі кажуть на початку, — засміявся Лексі, що віз його своїм літаком. — А потім як почнуть прираховувати запахи — так і кінця нема.

— Це правда, — погодився Юрко. — Ось ніби бузком пахне… і конваліями… і навіть ніби гречаним цвітом… Але ж іще рано на гречаний цвіт?..

— Нюхай, нюхай, — притакував весело Лексі. — Ми тепер називаємо оцю протоку не Дарданелли, а протока Запахів, — як в неї влетиш, так й починається нюхання… А що там багато розбирати — пахне — і добре…

— Е, брат, тобі добре так казати. А я коли ще малим був, так оці пахощі чув. А після того і воював, і робив, і умирав, і оживав — так що навіть забув, які вони… А вони ось тут…

— Підожди, ось як почуєш солов’їв, — тоді вже згадаєш усе достеменно, — сказав весело Лексі. — Наша Марія казала, що такого співу ніде не чути. Мабуть, українці тому такі співучі, що завжди чули солов’їв…

— А де зараз Марія?

— А в Києві ж. Вона вже такий, брат, фахівець, що й не підступай… Знає все, що було, і, мабуть, трохи з того, чого й не було ніколи!

— Ти їй скажи, що ми летимо… Я хотів би її бачити… Вона мені може багато розповісти і показати…

— Та я вже й так сказав… Вона нас чекатиме в Києві… Але поки ми до Києва доїдемо, — покрутив Лексі головою, — то промине чимало часу.

— А то ж чому?

— Бо будемо їхати кіньми.

— Кіньми? — здивувався Юрко. — Хто ж тепер їздить кіньми?.. Та на Україні вже за мого часу стільки було автомобілів!..

— Було, а тепер нема… Люди їздять на Україну, щоб забути за всі наші винаходи: за Початки і за літання… словом за все, що робить життя легким. Вони хочуть жити таким життям, коли людина робить усе сама, має все своє і ні від кого нічого не просить і не дістає.

— Оце так і по-моєму, — погодився Юрко. — Мені, мабуть, тому так і важко було звикати до ваших порядків, що все треба у когось щось питати та від когось щось одержувати… Але при чому ж тут коні?

— А при тому, що люди на Україні не хочуть, щоб хтось над ними літав. Вони кажуть, що стомились бачити вічно чиїсь чужі ноги над головою… Тому тут ніхто не літає… Або ходять пішки, або їздять кіньми…

— Ф-ю, — засвистів Юрко. — Це ж ми скільки днів будемо до Києва їхати?

— Ні, не так багато… Вони тут тепер божеволіють на конях, як колись люди божеволіли на автомобілях… Такі породи повиводили, що аж у вухах свистить, як біжать… Ось побачиш… Ми приземлимося у Львові… Ще зможемо перелетіти через Карпати. Бачив їх колись?

— Бачив. Ще як був у війську, посилали нас туди українських партизанів ловити.

— Краса! — зітхнув Лексі. — Такі гарні, такі милі гори… Я там добре пополазив після того, як відбув науку… Прилетів на Україну з Марією, і поки вона сиділа в Києві, ми з партією хлопців поїхали в Карпати і побули там тижнів зо три…

— То ми там спинимось?

— Ні, через Карпати ми ще можемо перелетіти, а вже у Львові спинимось — і далі — вйо, коники, — як вони там кажуть!

До Львова прилетіли вони під вечір — і отут солов’ї зустріли Юрка своїм співом. Ще тільки перші трелі долетіли до нього, як він відчув, що кров одливає йому од серця, все теперішнє кудись зникає, і він знову опиняється у тому — повному страждань, страху і ненависти, але й повному любови і доброти світі, з якого його пробудив Очет… Десь одлетіли триста років. Зникли і роки приниження, і страх перед наказами. Мрякою затягнулися враження з Країни Спорту і Науки. Був тільки він — і його Україна навколо нього.

Наче нове повітря залило йому легені, груди розширились, і вперше повне і владне почуття, що він живе, наповнило його душу. Живе! Не придивляється, не вчиться, не виконує приписи життя — а живе! Отут, десь, зараз є для нього те джерело, що живить людину, робить її міцною, сповнює її серце любов’ю і змушує вибухати гнівом.

А солов’ї вже заливались піснею, дзвоники на літаку вторили їм, — і Юркові здавалось, що то він сам, заплющивши очі і п’яніючи від напливу почуттів, виводить оці трелі, розсипається тьохканням, старанно підіймається на найвищі ноти, щоб потім перейти на ніжну, любовну колоратурну гру звуками.

— Це ще нічого, — сказав Лексі. — Підожди, як доїдемо до центру України — там ночами