Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

XIII

МАКСИМ – СТАРШИМ

Що можна лялi, того не можна мамi. Що можна просто­му москалевi, того, борони боже, старшому. Тепер Макси­мовi не можна вже нi погуляти, як колись, бо нача­льство старших частiше бачить; нi на "про­кормлє­нiє" попрохатись, бо старших не пускали...

Старшi держали себе геть далеко од простих москалiв, щоб тi не зазнавалися; докоряли їх за всякi провини; били, нехтували. За те їх простi москалi завжди ненавидiли. Не жили старшi в миру й мiж собою: кож­ному бажалося ви­скочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк пiд­ставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало това­риства - i кожен думав тiльки про себе, норовив тi­льки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу вiн був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбi­льше - своїми земляками; став їх ганяти, а часом i зуботич­ку давати, щоб похнюпний "хахол" держав рiвнiше го­лову; iнодi по руцi або по нозi тесаком увiрве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає... Учнi терпiли. Хоч у душi й про­клинали Максима, а проте слухали - духу його бояли­ся... На те служба!

Оже нi похвальба старших, нi покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гi­рше полиню... Нi з ким душi одвести; нi до кого по-брате­рськи забалакати; нi на чому своєї сили показати... А вона так i прохалася на волю... та волi нi в чому не бу­ло!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся вiн на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матiнки - почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? - вчив. Як пройшов усю азбуку, - аж пове­селiв: дiло пiшло спiрнiше. Вiн бачив, як з лiтер складалися слова, i дивувався дуже. Почав уже читати. I тут бiда! Нiгде не запопаде такої книжки, щоб до душi при­пала. Перечитав вiн псалтир, часословець, перечитав житiє якогось святого... Раз - уторопав тiльки через деся­те-п'яте, а вдруге - такi книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викоханi на живих грiзних дi­дових переказах про сiчi, про бої, про чвари, прохали та­кого ж палкого жи­вого слова про такi самi бої та чвари, а не чернечого сми­ре­номудрiя. Максим його не розумiв i куди з бiльшою охо­тою слухав iнодi побрехеньку якого-небудь сiдоусого москаля про походи з "свiтлiшим кня­зем Суворовим" або про давнi московськi виходеньки! На­докучила йому й грамота, як нiкчемна рiч. Йому хотi­лося гуляти, битися, рубатися... Як на те ж: кругом бу­ло тихо" нiгде нiщо нi ше­рхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось мири­тись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим по­мирився, почав тiльки про одного себе думати, за одно­го i для одного себе дбати. Як грамотний, вiн усiх рi­вних пiдвертав пiд себе - першим лiчився у начальства. А з про­сти­ми москаликами недобре поводився: не тiльки зобижав їх, як другi, а так же, як i всi старшi, почав обрi­зувати та обкраювати тi злиденнi московськi достачi, якi давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавiвся якоюсь повiйницею та й гуляв iнодi з нею...

Iшов 1848 рiк. Заворушились французи i махнули свого короля геть з престолу. За ними пiднялись нiмцi, iталья­ни... Обхопив вiльнолюбивий дух чехiв, цесарцiв з ляхами... Загомонiли пiдданi проти своїх королiв, цесаря... Скрiзь червонiла пожежа вiльного духу... Поки ж те зарево було тiль­ки здалека видно, - сiлькiсь! Аж ось пал­ає огонь у сусi­да на самiй границi... не дай, боже, вi­хоть перекине й на на­шу сторону!.. Що тодi?.. "До зброї! до зброї!"-загукали нашi i забили тривогу... "До зброї, - боронити цесаря од його бу­нтiвливих пiдданих". Це вже нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтiвливого холопа - бiлого орапа... Узброїлись нашi й тепер, погнали полки за долками обороняти австрiяка од венгра,- тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав'янщинi...

Пiшов i Максим, повiв свого звода. Тут йому вперше довелось побачити сiчову смерть своїми очима... Раз, серед кривавої сiчi, де крик, гам, дим, рiчки кровi, де те, що йшло вгору, мiшалося з тим, що ховалося в землю,- Максимовi трохи не довелось свою голову зложити... Напали на їх трьох - цiлих десять; сiкли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не вiзьмись, пiдскочило ззаду три своїх... як рубонуть венгерцiв, то один тiльки втiк, а дев'ять на капу­сту посiкли... Подякував Максим не­знакомим москалям-то­варишам, що виручили з видимої смер­тi, та й знову побiг рубатися...

А то - вдруге, вже вiн виручив трьох москалiв i знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару пiддавали ще й гармати свого - то з одного, то з дру­гого боку. Нашi стояли на однiм згiрку, а венгри нав­проти, на другiм. Палили з гармат, палили - нiчия не бе­ре! Тодi сказали конницi "батарею взяти...". То не ви­хор понiс­ся по долинi, то нашi улани помчалися батарею брати. А насупроти їх - мчалися венгерськi улани... Як за­чали рубатися, господи! А з гармат - одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, нi їх, нi наша, картечного гороху, - прибрала муштуки в руки,- та назад... Що його робити? "Пiхота - в штики!" Пiхота ки­нулась бi­гом... Картечний град брав своє по дорозi, - оже пiхота добiгла... Узяли нашi батарею та вже хотiли на­зад вертати­ся... Коли - зирк! - гон, може, зо двоє, вбiк зчепил­ася купка, рубається... А посеред купки, видно, зна­­мено: то опускає­ться вниз корогва, то знову пiднi­ма­ється вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,- та, не дожидаючи­сь приказу, як крикне: "Звод, за мною!". По­вi­яв­ся звод за Максимом. Пi­дбiгають зблизька - аж то нашi з вен­грами за знамено рi­занину справляють. Як кинеться Максим на ворогiв... Так хiба лев кидається на охотника! Тi бачать - непереливки,- та врозтiч. А Максим тодi: "Пали!" Москалi приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один по­точився, два стовбура стало... Максим прицi­лив­ся: бух! - венгерський офiцер заорав носом - i не скрик­нув, i не тiп­нувся... Нi душечки не остави­ли ворогiв. Тодi до своїх. Посеред калюжi свiжої кровi ле­жало чоловiка з п'ять; а оборонили тiльки трьох