Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

- Хто то? - питає Максим недорубкiв, що один був без уха, другий без пальцiв, а в третього з плеча кров юшила.

- Знаменосец... хохол Хрущов, - одказав безпалько...

- Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, - ка­же безухий.

- Понесем...

I всi пiшли.

Повiв i Максим назад свого звода. Оглянуться, - аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де вiн? Там, мабуть, де й другi... Сказали ротному; той полковниковi. Не можна пiд такий гарячий час ротi без фельдфебеля бути! Кого ж йо­го? Хто бiльше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимi Вiн i знамено одборонив. Буть Максимовi фельдфебелем! Став вiн фельдфебелем. Неза­баром йому за знамено Георгiя почепили. А тут i вiйна – ша­баш! Погасили в сусiда вiльнолюбиву пожежу, - тепер i са.мим безпечнiше. Годi! Вертайся додому!

Вернулися.

Бiльше старшинування ще дужче гнiтило Максима. Те­пер уже треба бути кожну годину готовим, сподiвати­ся, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого пол­ковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом го­рiлки.

Покинув Максим зовсiм пити; розплювався з своєю дi­вчиною; став тiльки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручнiше глибше п'ятерню запустити в мо­сков­ськi достачi: не звод який там, а цiла рота на руках! З миру по нитцi - голому сорочка. Максим зарубав собi на умi, що це мудрiше правило на свiтi, - то й став по йо­му жи­ти. Нiщо не проходило мимо його рук, щоб вiн не одколупн­ув хоч трошки на свою долю; нiщо не перепу­скалось через його руки, щоб вiн не вигадав остачi для себе.

Назбирав вiн i грошей, i одежi... Навiщо? Сам не знає, де його подiти, куди приткнути. Хоч би сiм'я, - тодi iнша рiч! А то - сам, як палець. "Сiм'я? - подумав Максим: - добре б те­пер дiло сiм'ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести..."

Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким жит­тям, отак думав. Одно лихо: нiяк собi пари не знайде. Ка­цапки йому не сподобались. Бiлявi, хоч iнодi й хорошi, во­ни завжди здавалися Максимовi немоторними, непо­во­рот­ними: ляже тобi, як колода - нi пригорнути, нi поцiлув­ати незугарна! Жалкував вiн тепер за своїми Маруся­ми, Горпинами, Прiськами, Мелашками - часом i геть-то чорня­вими та палкими дiвчатами, котрих вiн змо­лоду так безжалiсно з ума зводив...

"Проклята сторона! - думав вiн. - Хоч би швидше ви­рва­тись додому, - щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут i посивiти!"

На його втiху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому краї того самого города, де вони жили каза­р­мами, на великому розпуттi, куди завжди звозили гнiй, нечисть, викидали всяку падаль, - стояла одним од­на хатка, як кажуть, на курячiй нiжцi. Стiни попрогни­вали, вивалювалися - порохня сипалася з голих колод; а повеснi текла всяка нечисть - слизотiла й пiнила; вiкна по­битi, га­нчiрками позатиканi; верха зовсiм не було; оселя наполо­вину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кру­гом - пустир, гноїще. Один бог знає, скiльки та хата пе­реховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цiй берлозi сам i переховував легкою працею зароблене добро.

Жив тепер у тiй хатi якийсь москаль з своєю невінча­ною половиною. Москаль та його половина тiльки й зна­ли, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували вся­ких блудяг, переводили крадiжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло в тiй хатцi невеличке дi­вчатко - Явдошка, що найшлася через рiк пiсля того, як косоока Меланiя зiйшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собi, без усякого призору, без турбот та клопо­ту батька-матерi, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, - байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотiла їсти; а пiднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душi спасенiя, клали люди в про­стягнену дитячу ручку, - все воно несло до себе в нору. Гро­шi зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надя­галася на старе рам'я й носилася без перемiнки, поки сама не опадала стряп'ям та гноттям.

Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попiдвiконню привчали дiвчину не до працi, а до бiганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того - й примiр перед очи­ма! Дiвча щоночi бачило якихсь людей, котрi приносили до батька-матерi всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того... стало пiднiмати усе, що тiльки лежало не приглянене...

Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помiтила Явдошка в одному дворi на вiрьовцi розвiш­анi два здоровенних платки. Не довго думавши, вона по­тягла їх, сховала пiд юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голi­вцi гладити, звати "умницею" - й дали трошки го­рiлки ви­пи­ти. Явдошцi вона подобалась. Пiсля неї стало тепло й весело... З того часу дiвчинка не пропускала вже нiколи та­кого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матерi й горiлку...

З року на рiк, пiдростаючи та розумнiшаючи, робила­ся Явдошка все хижiше та хижiше; до горiлки привчила­ся, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбiльше горiлкою. Вони бачили в своїй дочцi добру по­мiчницю - й радiли, що знайшли таку помiч.

Як минуло їй п'ятнадцять лiт, вони ще щось запримiтил­и. Кинулись їм у вiчi тонкi на шнурочку брови, бли­ску­чi, хоч i сiрi, очi й волосся, як льон, бiляве i личко, як ро­жа, ру­м'яне... Запала їм в пам'ятку її краса, урода дi­воча... Вони порадились - не пропустити даремно, не взя­вши свого...

Пораїлись... Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, i однiєї темної ночi одвела її сама мати у мiсто, до великого будинку...

Пустилася дiвчина, як собака з ожереду: щодня, рiцо­ночi гуляє! Тут знайшовся офiцер якийсь, узяв її iз сирої холодної хати, перевiв у свiй теплий, ясний I будинок.