Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Привид мертвого дому, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Привид мертвого дому" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 117
Перейти на сторінку:

— Ми йдемо одне до одного, щоб згоріти одне в одному.

Вона гладила його по голові, ніжно й неквапно.

— Біда твоя в тому, що ти хочеш усе зрозуміти, — сказала. — А все зрозуміти — це і є смерть!..

Отакий чудний мені привидівся сон. Сон, який був, можливо, результатом моєї сексуальної затурбованості, а може, я його просто придумав перед тим як по-справжньому заснути. Важливо було інше. Обличчя дівчини, яке мені примарилося, не було зі світу, що мене оточував, не була то Надя, Ліна, чи Лєна, чи хтось інший із моїх знайомих. Я його бачив, це так, але знайомість ота, як-то кажуть, не з вулиці, а коли і з вулиці, то не є пережиттям того, що зі мною вже відбувалося. Найцікавіше, що це обличчя почало мене провідувати періодично аж так, що я його запам’ятав і вже міг згадати, чи б пак відтворити, коли й не спав. Ніколи не довершував з тією дівчиною акту, хоч не раз входив у глибину її тіла. Це приносило мені непоясниму тугу, яку відчував і вдень. Я навіть почав думати, що це початок якоїсь хвороби, що мені, можливо, потрібно елементарно по-чоловічому задовольнитись, і всі проблеми на цьому завершаться. Знав, як це можна зробити, і вже кілька разів так чинив. Так учинив я й цього разу, знайшовши легкодоступну жінку, і ми з нею досхочу набавилися, після чого я спав як убитий і ніякі сни мене не турбували. Але по тому в мені заявилася якась порожнеча й обридження, тобто я знову ввійшов у колію і міг вважати, що щасливо відбив вальний наступ супроти мене жіночого єства і переміг його тим, що впав перед ним ниць, упослідивши й себе, і його. Але це була гра в хованки, я розумів, що розв’язати свої проблеми треба в інакший спосіб. Може, також елементарний: завести собі серйозний роман, через певний час запропонувати своїй дамі руку й серце і рушити з нею в супроводі щасливих родичів та знайомих у державну інституцію, яка узаконює такі стосунки, відтак перетворитися в одного з трьох тут описаних: Ліниного, Надиного чи Лєниного чоловіка, чи якийсь гібрид із цих трьох, чи двох у довільному порядку, перед цим перебувши більш-менш короткий період акліматизації, що його інакше називають "радощами подружнього життя", тобто його романтичний період. Потім має відбутися перехід до будня, що станеться після виповнення біологічної місії продовження життя, простіше кажучи, після народження дітей, і так далі — все за відомою схемою. Від самих думок про це мене охоплювала нудьга, і це було ще одним засобом самозаспокоєння, між іншим, дійовішим, ніж заспокоєння сексуальне: в цей час мені зовсім не снилися ніякі збуджуючі сни, не привиджувалася навіть дівчина, яку я тут вище описав. Наступ жіночого єства супроти мене захлинався, і я міг вклинитись у звичний для себе спокійний плин: робота в зачуханому педагогічному журнальчику; читання книг і полювання за ними, спілкування з книжниками; відвідування театру і спілкування з театралами; слухання музики, прогулянки, зрідка чоловічі компанії, бо загалом я малокомпанійський, із виїздами на рибу чи до когось на дачу; літературні чи музичні вечори, які я залюбки відвідував; я навіть зв’язався з аматорським ансамблем старовинної музики, а що мав певну музичну підготовку (музична школа, про цей епізод свого життя ще не згадував — це окрема тема), то грав там на різних флейтах та ударних інструментах, а ще залюбки співав старовинні українські канти, від яких неймовірно розчулювався, особливо, коли виводив: "Од нещасной долі головонька в мене болить, що не зиру миленької, тож мі тяженько без неї". У тій пісні йшлося, що я, мовляв, вúходив усі стежки й доріжки і не знайшов, як ходили ніжки милої, викладалося прохання до соловейка, щоб вивів мене з темного лісу, з’єднав мене з милою; звертався я й до орла, щоб "додав крилець" полетіти "на всі ночі" шукати милої; прохав гору з долиною злучити мене з милою; прохав також води, щоб злучили тихі скали, — нарешті, переплив ріку й побачив милу, яка "білі ручки умиває, чорні очі протирає", згадує миленького, а зрештою, співається хвала Богові за те, що знайшов свою небогу, — тепер можна присунутися до неї ближче й приглянутись.

Отака сентиментальна бридня, на перший погляд, але мене щось у ній зворушувало, можливо, згадка про політ "на всі ночі", бо це повертало мене в мої сни, власне, повертало мені ті сни, і я знову зламувався, ставав неспокійний, а тільки заплющував очі, бачив величезне Лінине двоспальне ліжко, а на ньому роздягнену Ліну, чи Лєну, чи Надю, більше Лєну й Надю, бо Ліна була надто костомашна при своєму сироїдстві, і всіх трьох, звісно, по-одному, їхніх. "Бридня, бридня, бридня!" — кричав я крізь сон і прокидався весь покритий потом — все починалося спочатку. Я збагнув, як це нелегко бути самому (згадую Євгена Плужника: "бути самому хочеться мені"), недаремно так гостро й безнадійно страждали ченці-затворники, бо світ, наче витка рослина, тягне до тебе зелене стебло, і вже тішишся, що воно тебе прикрашає, хоч насправді більше чавить, як прикрашає.

Приходить до мене, власне, знову почала приходити, й ота дівчина, яку я, можливо, собі придумав і щоразу пробираюся до неї через заповнену людьми-тінями безконечну залу й завжди знаходжу в тому-таки кутку за пасматою шторою; тут вона незмінно сиділа на канапі, застеленій пасмастою рядниною, й зустрічала мене всмішкою. Я підходив до неї, вклякав і цілував їй коліна, згортуючи зі стегон зелену сукенку, а вона гладила мені волосся, і нічого більше я не бажав, тільки б протягти ті хвилини найдовше, адже тут, біля її колін, відчував, що лагіднію, впокорююся, затихаю і зовсім не збурююся.

— Я хочу тиші, — шепочу, вдихаючи аромат тих колін, — такої, як ледве вкочена трав’яна дорога.

— Знову говориш красиво, — відповідає вона. — Це стиль учительок української літератури: калинова мова, каштанові почуття! Не хочу нічого фальшиво-красивого.

Макс дивився на неї, як прошак на щедрого жертводавця.

— А що хочеш?

— Любові, любові — і тільки!

— По-моєму, я тебе люблю.

— А по-моєму, ти мене просто вигадуєш, — сказала вона. — Бо в житті насправді немає нічого поетичного, а ти його вигадуєш, бо дівоча поетичність — це тільки екзальтація, потрібна їм для того, щоб діяти на чоловічу глупість, — от ви й розпускаєте вуха й відвішуєте губу. Насправді жінки утилітарно практичні, а їхнє бажання любові — це натуральний потяг і бажання утвердитися біологічно. Коли так не стається, вони мучають себе і світ, а зрештою руйнуються.

— Ти як оракул-пітія в Дельфійському храмі, — сказав Макс іронічно.

— Бо я і є оракул-пітія, — сказала вона, тонко всміхаючись.

— Ясно, — сказав Макс. — Ти із навіжених, котрі цікавляться всілякою чортівнею, тібетською медициною, гіпнозом, хіромантією, буддизмом, НЛО, неприродними явищами, зодіаками, лікарськими травами, сонниками, оракулами — всім одразу чи всім потрошку, тобто, як багато хто, витворюєш із себе нестандартний стандарт, щоб пудрити якомусь кретину, як я, мозок, чи так?

— Так, — сказала вона, все ще таємничо всміхаючись. — І знову хочу повторити, що вже казала. Біда твоя в тому, що хочеш усе зрозуміти. А все зрозуміти — це смерть.

— Хочеш; сказати… — спитав Макс запально.

— Еге ж, хочу сказати, що наша з тобою любов також неприродна, бо вона не з життя, а з смерті.

Макс замотав головою, запаморочилася вона йому.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Хочеш сказати, що любов — це політ нетлі на свічку чи пожирання квіткою комара, що до неї прилетів?

— Так говорить Надин чоловік, — сказала дівчина.

— То, може, любов — це нудне повторювання, після якого виникає почуття порожнечі?

— Так говорить Лєнин чоловік, — сказала дівчина.

Тоді Макс заплющив очі, відштовхнувся від її колін і застогнав:

— Мені болить голова! Мені розвалюється голова. Я не хочу більше нічого придумувати і нікого не буду ані любити, ані ненавидіти. Я хочу спокою, пітіє! Хочу тиші, хочу безділля, хочу краси, хочу дивитися на свій чи твій сад, хочу йти по зарослій травою дорозі, хочу закусити стебло трави й відчувати в роті її теплий смак.

Макс почав знову горнутися до тих м’яких, еластичних і прохолодних колін. Різко розхиляв їх і побачив залізні двері у стіні. Він розчинив їх і ввійшов у темний, теплий, вогкий сутерен, по якому довго блукав. Потім зупинився, бо побачив, що шлях роздвоюється. Рушив праворуч — так велять закони руху. Тут потрапив у печеру, залиту смарагдовою водою і з великою кількістю вигадливо привішених сталактитів. Тут не було тьмаво, бо світилася вода і сталактити. Макс заплющив очі й побачив візію того-таки гігантського Ліниного ліжка. Там лежало голе, розіп'яте тіло чоловіка: може, це був Лінин чоловік, той утеклий, може, Надин чи Лєнин, а може, то був він… Три сирени сиділо на бильцях того ліжка і співали, а чоловік метався і сіпався, щоб розірвати пута. Обличчя у нього було спотворене від нелюдської муки, а з ран на тілі сочилася кров. І Максові стало страшно дивитися на ті муки, але не міг він і не дивитись. Той чоловік народжував зі своєї голови жінку, найчудовішу в світі й наймудрішу. Голова його розкололась, як розколюється гора— вулкан, і звідти виступила чудова, золотокоса і золототіла істота, струснула пишним волоссям і засміялась.

Я розплющився. Був — як Іона в череві кита і здивовано роззирався: чи народжуся я у світ удруге? А коли народжуся, то це радість для світу чи смуток? Чи буду в ньому розумний, чи дурний? Чи буду в ньому добрий, чи лихий? Чи понесу в нього глупість, вищу усілякої мудрості, чи мудрість, нижчу всілякої глупоти?

Я вдруге розплющив очі, хоч, здається, вони в мене й не були заплющені, — за вікном ішов дощ. Стукотів об піддашки, скло вікон, об площину балкона. Шамотів, шепотів, глухо лопотів, а за стіною заливисто плакала дитина.

Натужно звівся з ліжка й підійшов до вікна. Розсунув пасмату штору й побачив порожній хідник, мокрий і лискучий, по ньому йшла під пасматою парасолею якась жінка. Це мене незвідь-чому схвилювало, і я хотів вискочити до неї, бо в тій постаті мені побачилося щось знайоме, щось від тієї дівчини-пітії з Дельфійського храму. Але я не вчиняю безглуздих дійств. Більше того, я не вмію приставати до самотніх жінок, котрі йдуть порожніми хідниками. Окрім того, я тверезий і розсудливий чоловік, отож тільки всміхнувся на той порух у собі, хоч, може, то й справді була моя дівчина зі сну.

1 ... 40 41 42 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид мертвого дому, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"