Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Маленька, розміром з невелике кошеня, тваринка забилась в куток поряд баком для сміття та спостерігала за мною величезними для її розмірів очима. Рострі вуха з китицями на кінчиках тріпотіли. На перший погляд звичайнісіньке миле створіння. Але я знала, на що воно здатне.

В Аратсішані їх називали шайрами. Вони майже ніколи не потрапляли на очі людям. Більш полюбляли окраїни пустель, там, де ще пробивались скрючені кущі та молоді порослі. Мабуть, шайри єдині на всі Мертві землі тварини не м’ясоїдні. Але це не означає, що безпечні.

Шайри, аби захиститись видавали такий високий звук, що тріскались та осипались друзками вікна, іноді кров йшла з вух у тих, кому не пощастило трапитись їм на шляху. Були випадки, котли навіть лопались очі. Для мене це не дивно, все що народжують Мертвіі землі створене аби вбивати. Цього нас вчили з самого дитинства. А ще, як захищатись від таких істот.

І дивлячись у ці сповнені жаху очі малого пухнастого миленького створіння, я уявляла, що саме вона там встигла натворити. А зважаючи на те, що вся вулиця залишилась без вікон, нічого доброго. Можу тільки здогадуватись, скільки постраждало людей: не тільки від звуку, але й від уламків.

– Чудово просто! – озвучила я свої думки та здогади. – І як з тобою вчинити? Не лишати ж.

Ані закричати, аби не злякати, ані збігати за допомогою. Тоді вона взагалі може втекти та накоїти ще більших бід. Враховуючи, що тут майже ніхто не розуміє, що монстри бувають навіть такими – милими та пухнастими.

Ох… що ж робити?

В голові майнув спогад про те, як їх відловлювали в Стархані. Ну, в принципі. Можна спробувати.

Потрібна темна тканина. Озирнулась і не знайшла нічого кращого, ніж моя нова форма. Я швидко стягнула з себе кітель та присіла, виставивши його перед собою. Не аби який дієвий спосіб, але на якийсь час це має дезорієнтувати шайру. В темряві вони не бачать нічогісінько і заклякають. І це знання також спливло з того минулого, коли я ще була малою та щасливою. Головне без магії. На магію ці тваринки реагують виключно як на небезпеку. І мені буде непереливки, якщо ця малеча надумає захищатись.

Вдих-видих. Я різко подалась вперед та накинула на звірка свій кітель. Вона трохи поборсалась, але швидко затихла та змирилась. Не скажу, що дуже вірила у власні сили, навіть зажмурилась та зіщулилась, очікуючи найгіршого. Але ні. Шайра поводилась тихо, навіть не рухалась, ніби прикидалась мертвою. А отже в мене був час знайти когось на допомогу.

І тільки завернула тваринку міцніше, піднялась на ноги, обернулась і завмерла.

– Спіймала? – запитав офіцер абсолютно спокійно та навіть якось байдуже.

І мені стало якось на по собі від такого питання. Ніби він навмисно мене залишив тут ловити звіра, а не я випадково на нього натрапила. З іншого боку, тоді я не порушила наказу стояти на місці і ні в що не вплутуватись.

– Так, – обережно кивнула я, все ще не дуже розуміючи ситуація складається добре, чи не дуже.

– Звіт напишеш у відділку, – коротко скомандував Найр, якось дуже непомітно та природньо опустивши всі офіційні звернення. – Шайру віддай. Її потрібно ліквідувати.

І мені б віддати тварину, збагрити її людині з певними вміннями, бігти до подруги, котра без сумнівів поранена, або, щонайменше, перелякана…

– Не треба її знищувати, – промовила, притискаючи шайру до грудей. – Вона просто злякана. Вона така ж жертва, як і всі, хто живе на цій вулиці. Вона ж також не звідси…

Офіцер якийсь час дивився просто мені в очі. Певно намагався зрозуміти, чи не підсунули йому в практикантки якусь божевільну. Я очей не відводила. Якщо вже наважилась просити про помилування, треба просити про нього з гордо піднятою головою. Це твердження також прилетіло ніби з підсвідомості, з якогось минулого життя.

– Гаразд, – здався мій начальник. – Йди на мною. Спробуємо дещо. А потім ти розповіси мені, які ще секрети приховуєш.