Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Отже, пункт перший — тут існує дуже сильна децентралізація. Місцева влада — сама собі цар і князь — приймає усі необхідні рішення без “оглядки” на загальнодержавні структури.

Я перечитала цей пункт і залишилася задоволена собою — прямо як наукову статтю пишу. Можливо, якби мені вдалося якимось чином повернутися назад, у звичайний світ, я б могла створити книгу про тутешню реальність і прославитися. Може, Нобелівським лауреатом навіть стала б!

“Еге ж, якби не потрапила в психушку, — додав єхидно мій внутрішній голос.  — Хто тобі повірить, таких “сенсацій” в інтернеті хоч греблю гати — кожен бреше, як уміє, і через це наш люд уже нічим не здивуєш. “

Пункт номер два  був досить короткий: Чому тут немає дітей? З цим питанням ще належало детальніше розібратися.

Пункт три — Як тут все виникло? От так просто — раз — і з’явилося — будівлі, об’єкти природи тощо? Чи все це споруджували місцеві жителі? Але якщо це робили вони — то чому деякі об’єкти повністю ідентичні тим, що залишилися у Великому світі? Наприклад, квартира моїх батьків повторювала свого “двійника” до найменших подробиць, а от у супермаркеті вже все було по-іншому. Чому так? Належало з усім цим розібратися…

Я відсьорбнула ще вина. У голові трохи зашуміло, стало легко і весело, аж захотілося співати і танцювати разом із бальорими індійцями. Я вільна — подумала я. Яке це щастя — ніхто більше не втручатиметься в моє життя, не повчатиме, не критикуватиме! Я матиму цікаву роботу. У мене немає жодних боргів та проблем. Я незаміжня!

За це варто випити…

Далі я ще щось зібралася написати, але мої думки перебив телефонний дзвінок. Він пролунав так голосно і вимогливо, що я аж підскочила в кріслі та мало не випустила з рук напівпорожню склянку і блокнот.  Я взагалі за останні роки не чула дзвінка стаціонарного телефону, думала, що батьки відімкнули його, аби не платити Укртелекому за обслуговування — адже у всіх родичів та знайомих були мобільні.

І от знайомий з дитинства протяглий звук раптом наповнило кімнату, і мені здалося, що я знову маленька дівчинка, котра лишилася сама вдома і боїться піднімати трубку, бо буквально вчора подивилася таємно від мами моторошний фільм “Дзвінок”...

Я встала, поставила склянку на стіл і підійшла до полички, на якій і знаходився старенький радіотелефон.

 Навіть спершу не згадала, на яку кнопку треба натиснути, аби відповісти. А сигнал усе лунав, не змовкаючи ні на мить.

Врешті, я тицьнула у зелену кнопку, фарба на якій майже стерлася від тривалого користування, і піднесла слухавку до вуха. Серце закалатало від шаленого припливу адреналіну.

Хто б це міг бути? Хто тут знає мій номер? Адже нікому зі своїх нових знайомих я його не повідомляла — це точно. Я й сама заледве пригадала ті п’ять цифр, котрі колись знала назубок...