Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Коли ти вранці ще лежиш із заплющеними очима, але в голову вже лізе різна дурня — значить, пора вставати.

Якщо чесно, перш ніж поглянути на навколишній світ, я трохи завагалася. Існувала надія, що всі події двох минулих днів — то був лише страшний і дивний сон. І можливо, от зараз я розплющу очі і побачу свою власну спальню з блакитними шпалерами та лампою в зеленому абажурі на тумбочці коло вікна.

Але перше, на чому спинився мій зір — то були ті самі мамині штори з трояндами, через які пробивалися нахабні сонячні промені. Дива не сталося, я все ще в квартирі своїх батьків. І судячи з усього, досі перебуваю у тому, як його… Залишеному світі.

Цікаво, чому він так називається? Хто його залишив — Бог, удача, чи доля? А може, він зветься так через своїх мешканців, котрі злякалися і не забажали йти з іншими людьми у майбутнє, а вирішили пересидіти десь “у підпіллі” скрутні часи?

Цікава асоціація, я враз згадала книгу, яку колись читала — здається, то був фантастичний роман — про родину, яка під час другої світової війни сховалася в бункері і не показувалася на світ Божий багато десятиліть. Роки минали, а мешканці криївки вважали, що досі тривають бойові дії. Вони не могли навіть уявити, що назовні вже давно мир і зовсім інакше життя. 

Я потяглася до письмового столу, що знаходився поруч із ліжком, і взяла невеликий записник, в якому вчора надряпала кілька речень.

“Моє розслідування” — було написано зверху старанним почерком і підкреслено двома жирними лініями. А далі почерк зіпсувався, я вже шкрябала як-небудь, не дуже зважаючи на граматику і пунктуацію, роблячи скорочення слів, у яких зараз, при світлі дня, було не так то й просто розібратися.

Ще б пак — поруч із блокнотом стояла порожня пляшка, у якій ще вчора ввечері було вино. Я придбала його після зустрічі з химерною бабцею. Стало страшно, аж дрижаки взяли,  і відразу з’явилося бажання поспілкуватися з нормальними, приязно налаштованими людьми. Таких я тут досі знала небагато — серед них найбільш адекватними були Макс та Катерина з Іваном. От у магазин до останніх я й подалася, щоб почати проїдати свої “підйомні”.

Придбала половину свіженької фермерської курочки, лоточок із також фермерською малиною, зважила трохи помідорів та молодої картоплі. А потім ноги самі понесли мене до прилавку з алкогольними напоями. Виявляється, тут теж усе було місцевого виробництва. Ні грузинських, ні там італійських чи французьких вин я не побачила. 

 — А що, імпортних товарів у вас зовсім немає? — спитала для підтримки “світської бесіди”.

 — Немає, бо їх дуже дорого везти через кордони і економічно невигідно, — охоче поділилася Катерина. — Бензин нині, знаєш, який дорогий? Його виробляють в обмежених масштабах, не вистачає виробничих потужностей. Нафтопроводи, газопроводи — все це не фукціонує. Ото те, що можна забезпечити на місцевому рівні — тим і перебиваємося.

 — Угу, — буркнув Іван. — Ото як колись були удільні князівства, те саме  маємо й зараз. Кожна область, кожне місто — саме по собі. Десь там у столиці сидить президент, але що він робить, які рішення приймає — до нас доходить через десяті руки. 

 — А що, хіба немає якихось державних газет, телебачення? — здивувалася я. — Інтернету?

 — Та ну,  то все з області фантастики для нас, — махнула рукою Катря. — Який інтернет? Тут і вишок супутникових немає, мобільні телефони не працюють. Ото хіба дротовий, надійний зв’язок. Стоїть стара телевізійна вежа, транслює один місцевий канал. Кажуть, там, у великому світі, аналогове телебачення відключили — от і в нас воно зникло.

 — А супутникове? — з надією спитала я.

 — Дивачка, які супутники? — розсміявся Іван. — Я ж тобі кажу, немає виробництва, немає громадського транспорту, зв’язку. Люди пішки ходять, на велосипедах їздять. А вона на супутники замахнулася. Хто їх буде будувати, в космос запускати?

 — Американці, Ілон Маск…

 — Гадаю, що Ілону Маску точно не було б потреби  тут залишатися, — серйозно зауважила Катерина, відраховуючи мою здачу.  — Йому і в своєму світі непогано живеться...

***

Повернувшись додому, я  поставила м’ясо підсмажуватися, а картоплю — варитися, сама ж відкоркувала вино та з надією ввімкнула телевізор. Може, випадково зловлю якийсь новий канал, крім цього “Залишеного Вісника”. Ну має ж бути щось загальнодержавне, якщо якась держава тут все-таки існує?

Але як наполегливо я не перемикала канали — ніде нічого не відшукалося.  Скрізь одне тільки шипіння і сірі смуги поміх. І тільки на третьому каналі — відведеному під славнозвісний “Вісник” — основний рупор ЗМІ нашого міста ( не рахуючи “Світла дня”, як вичурно називалася місцева ж газета ( котру я теж придбала у супермаркеті) — йшов індійський фільм “Зіта і Гіта”. Індійський фільм. уявляєте?

Мама розповідала мені, що вони були страшенно популярні за часів її молодості. Подруги-школярки тоді відстоювали довжелезні черги в кінотеатрі, аби насолодитися життєвими перипетіями бідних та багатих мешканців Боллівуду і помилуватися їхніми танцями та піснями.

Якийсь час я втикала в екран, сьорбаючи вино, потім мені стало нудно. Чому б не показати краще якийсь трилер чи детектив? Хоча, з другого боку, тоді б мені могло стати страшно одній в порожній квартирі. Хай уже краще ті молодята танцюють і співають…

Я пішла на кухню, поклала на тарілку картоплю та м’ясо і повернулася назад до кімнати. Якби мене зараз побачила мама — вона б улаштувала неабиякий скандал. Моя мама завжди була страшенною акуратисткою, у неї все повинно було стояти на суворо відведених місцях — і щоб, боронь Боже, ніде не було видно ні крихточки, ані пилинки. Я ж патологічною охайністю не страждала, і тому без докорів сумління всілася з ногами в крісло та поставила тарілку собі на коліна.

Побачила на столику невеличкий блокнот з пухнастими кошенятами на обкладинці. В подібних мама полюбляла занотовувати кулінарні рецепти чи якісь господарські поради. Я ж вирішила записати усе, що вдалося дізнатися про світ, у котрому я опинилася. Щоб мати змогу систематизувати власні думки і зробити певні висновки.