Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Тільки тут я зрозуміла, що мене непокоїло протягом усього дня. Вірніше, не те, щоб непокоїло, але просто здавалося дивним. Я бачила на вулиці міста нечисленних людей — представників обох статей і різного віку, проте серед них не було жодної дитини. Цікаво, чому? Можливо, мені просто не довелося з ним зустрітися? Чи  психіка малих влаштована так, що вони ніколи не бажають відмовитися від існуючої життєвої ситуації?

 — Вибачте, — промовила я і встала з гойдалки.

Бабця продовжила рвати вишні, не звертаючи більше на мене уваги. Але мені  все ж кортіло дізнатися більше про дітей, тому я спробувала зав’язати розмову зі старою.

 — А взагалі тут є малюки? — спитала я. — Чомусь жодного не видно на вулиці, хоча день такий гарний. Літо, канікули…

 — Звідки мені знати, — буркнула бабця. — Є чи нема, а порядок є порядок. Гойдалка — для дітей! 

 От і спробуй таку розговори!

Я вирішила підійти з іншого боку. Ну недарма ж училася на журналіста, наші викладачі розповідали на лекціях, як викликати в людей довіру та залучати до розмови.

 — Дуже добре, що ви стежите за порядком, — підтакнула я.  — Мене звуть Ліна, я живу он у тому будинку, на другому поверсі. Квартира номер шість. Можливо, вам буде потрібна якась допомога, то звертайтеся. В магазин там сходити, чи ще щось…

 — Я й сама сходжу, куди треба, — буркнула бабця.

 — А як ви сюди потрапили? — я вирішила не ходити манівцями.

 — А навіщо тобі? — стара підозріло примружилася.

 — Та от я нещодавно тут, іще нічого не знаю. А хочеться швидше розібратися, що і як. Може, ви мені розповісте?

 — А що тут розказувати? Я стара стала, невгодна за собою дивитися. Так дочка сказала. Вирішила мене в будинок пристарілих завезти. А я втікла і додому вернулася. Квартиру мою вона ще не продала, от і живу поки. До пори до часу…

 — То дочка тут, із вами? - не зрозуміла я.

 — У Києві вона, — бабця потрясла своїм бідончиком, переконалася, що ягід назбирано достатньо і, опираючись на костур, пошкутильгала до під’їзду. Вже перед самими дверима озирнулася:

 — Ти ввечері добре запирайся, і надвір не виходь. Бо тут чорні люди шастають.

 От так номер! Що це ще за чорні люди? А може, пенсіонерка просто вижила з розуму? Здається, вона навіть не усвідомлює, що знаходиться у якомусь іншому світі, он і про свою доньку говорить так, неначе вона тут, тільки не в нашому місті живе, а у столиці.

А ці свої страшилки, певно, почула по телевізору чи якісь ще з дитинства відомі  казки згадала…

 — Хто шастає? — перепитала я.

 — Бандюгани. На Микитинцях одну дівчину зарізали. Прямо голову їй відпиляли…

Вона ребром долоні черкнула себе по зморшкуватому горлу, задоволено кивнула головою і грюкнула дверима під’їзду, а я залишилася стояти поруч із гойдалкою, намагаючись систематизувати в голові все почуте.

Виходило не дуже.