Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

можна побачити німців, які стоять групками і балакають. У нашому кварталі люди на таке ще не наважуються. Трапляються навіть діти, з запалими шоками і незвично мовчазні. На земельних ділянках порпаються жінки й чоловіки. Росіян видно лише вряди-годи. Перед тунелем досі височіє барикада, зведена Фольксштурмом. Я злізаю з велосипеда і в руках проводжу його через бічний прохід. За тунелем, на галявинці перед зупинкою трамваю, — невеликий круглий пагорб, крізь який пробивається зелень, позначений трьома яскраво-червоними дерев’яними стовпцями, заввишки десь до стегна. До кожного з них прикріплено табличку, папірець із написом від руки, запханий під скло і в картонній рамці. Читаю на табличках три російських імені, а також дати смерті — 26 і 27 квітня 1945.

Якусь мить я стою. Якщо не помиляюся, то це взагалі перша російська могила, яку я розглядаю так зблизька. Під час подорожі я лише мигцем бачила цвинтарі: старі таблички, похилені хрести, скорбота і забуття селянської бідноти. В наших газетах дедалі частіше пишуть про те, що росіяни своїх загиблих на війні ховають як сором, заривають їх у братських могилах і утрамбовують землю зверху, щоб місце не можна було розпізнати. Це не може бути правдою. Такі дерев’яні стовпці з табличками вони напевно возять із собою. Це фабричний виріб, виготовлений за одним взірцем, із білою дерев’яною зіркою зверху: грубий, дешевий і зовсім негарний, але принаймні блискучо-червоний, кричущо-яскравий і дуже помітний. Такі стовпці вони встановлюють і в себе. Отож у них теж є поховальний культ, вони вшановують своїх героїв, хоч офіційна догма і заперечує воскресіння плоті. Якби ішлося тільки про те, щоб позначити місце поховання, аби потім перенести рештки, то звичайної таблички з ім’ям чи номером було б достатньо. Так можна було б заощадити на червоній фарбі та вирізанні зірок. Але ні, вони увінчують смерть солдата червоним німбом, жертвують працею і таким цінним деревом для ореолу слави, хай навіть такого вбогого.

Я знову кручу педалі на максимальній швидкості, і от уже бачу будинок, де в останні часи тимчасово містився мій офіс. Чи пережило маля з першого поверху ці «безмолочні» часи?

Жодної дитини, жодної молодої матері, — нікого з людей, які жили на першому поверсі. На мій стук і поклик врешті виходить літній чоловік, зарослий, у брудній трикотажній майці. Я не відразу його впізнала. Це був колишній прокурист нашого колишнього видавництва, раніше завжди вбраний як нова копійка, а тепер неохайний і брудний. Він мене впізнав, але не виявив жодних емоцій, тільки пробурмотів, що перебрався сюди з дружиною, адже їхню квартиру захопили ще в останній день війни. Крім них, у будинку порожньо, немає навіть меблів: прокурист застав усе вже в такому вигляді. Він не знає, хто обчистив дім — німці чи росіяни; а може, й ті, й інші. Будинок перевернули догори дном і все понищили, всюди смердить нечистотами й сечею. Але в підвалі все ще лежить купа вугілля. Я знайшла порожню картонну коробку, поклала туди кілька брикетів, дуже засмутивши цим прокуриста; втім, прав на ці брикети в нього не більше, ніж у мене. Допомогти мені він і не подумав. Насилу я прилаштувала коробку на велосипед і міцно прив’язала її до металевого багажника своїм шматяним поясом і ще однією знайденою стрічкою.

А тепер геть, назад, якнайшвидше. Я летіла вулицею, цього разу повз нескінченні ряди солдатів, які сиділи на бордюрі. Типова піхота, фронтовики: стомлені, замурзані, з брудними обличчями, запущеними бородами. Таких росіян я ще не бачила. Раптом усвідомлюю, що в будинках ми мали справу з елітними загонами: артилеристами, зв’язківцями, митими й чисто виголеними. Найнижчими за статусом були солдати з обозу й тиловики; вони смерділи кіньми, але все ж не здавалися такими змореними, як оці загони. Ці настільки виснажені, що навіть уваги не звернули ані на мене, ані на мій велосипед. Вони заледве підводили погляд догори; мабуть, щойно після форсованого маршу.

Швидко, якнайшвидше, — і ось уже наш кут. Біля колишньої поліцейської казарми купа машин. Вони їдуть із глибоким і густим гудінням і пахнуть справжнім бензином. Німецькі автівки так не пахнуть.

Я засапалася, але гордо тягну велосипед із брикетами нагору сходами. Цього разу майор вибігає просто мені назустріч: він страшенно схвильований і вже уявляв, що велосипед, як і мене, вкрали, і то бозна-де. Тим часом припхався і узбек. Вдова відразу вручає йому два відра і відправляє до насоса по воду. Він уже майже як член родини — добродушно погоджується і йде.

Я п’яна від сонця і щаслива від швидкої їзди; за ці тижні я вперше така радісна й окрилена. Майор, крім того, приніс токайське вино, солодке; ми п’ємо, і я почуваюся пречудово. Майор залишався до 17-ї, а коли пішов, мені стало зле. Я плакала.

(Через кілька тижнів дошкрябую на берегах, щоб цим скористалися романісти: «На цілих три удари серця її тіло злилося з чужим тілом над нею. Її нігті впивалися в чуже волосся, з її гортані виривалися крики, і вона чула, як чужий голос шепотів чужі, не зрозумілі їй слова. А за чверть години вона вже була сама. Крізь розбиті шиби широкими снопами пробивалося сонячне світло. Вона з насолодою потягнула стомлені кінцівки. Рукою поправила скуйовджені пасма, прибравши їх із чола. І раптом її прошило моторошне і дуже чітке відчуття: як інша рука, рука далекого, може, вже давно померлого друга, занурюється в її волосся. Вона відчула, як щось у ній здійнялося і перелилося через край. Сльози бризнули з очей. Вона кидалася з кутка в куток, гатила кулаками об оббивку дивана, впивалася зубами у власні руки, на яких одразу проступили синьо-червоні півкола. Вона голосила в подушки й бажала померти».)

Вівторок, 8 травня 1945, а також решта дня понеділка

Ввечері ми лишилися самі: пан Паулі, вдова і я. Сонце багряно заходило. Відразлива картина, адже нагадує всі пожежі, які я бачила за останні роки. Разом з удовою ми пішли до ставка, щоб набрати брудної води. (По питну воду з насоса нам усе ще доводиться вистоювати годинну чергу, бо ми німці.)

Було вже, мабуть, близько восьмої; ми живемо без годинників, адже загорнутий у рушник будильник, який ми сховали в шухляді, почав вередувати і зупиняється, коли захоче. Біля ставка тиша. У бруднуватій воді плавають шматки дерева, ганчір’я, зелені паркові лавки. Ми набираємо каламутну рідину у відра і насилу йдемо назад: третє відро розпліскується поміж нами. Біля прогнилих дерев’яних сходів на трав’янистому схилі