Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Спить? Так, і то дуже міцно: чоловік мертвий. Ми обоє зупинилися й витріщаємося на нього. Його рот так широко відкритий, що в нього вліз би цілий кулак. Губи сині, ніздрі — воскового кольору і стиснуті. Чоловікові близько п’ятдесяти, він лисий і чисто виголений. На вигляд охайний, у світло-сірому костюмі й сірих шкарпетках ручного плетення, а також у старомодних начищених чорних черевиках на шнурівках. Я мацаю його руки; вони лежать поруч на траві, пальці загнуті нігтями догори. Вони теплуваті на дотик, а не мертвотно-холодні. Але це ще ні про що не свідчить — могли нагрітися від сонця. Пульсу немає — отже, чоловік мертвий. Але його не пограбували: в краватці стирчить срібляста застібка. Ми вагаємось, чи зазирнути в його піджак, пошукати документи, щоб повідомити імовірних родичів. Нам моторошно. Ми виглядаємо людей. Нікого не видно. Я роблю кілька кроків униз вулицею, коло одних дверей натрапляю на пару — молодих дівчину й хлопця, — і прошу піти зі мною, бо там лежить чоловік… Повагавшись, вони врешті йдуть, якийсь час стоять коло мерця, але нічого не торкаються і врешті, мовчки знизавши плечима, знову йдуть геть. Ми безпомічно стоїмо там іще якийсь час, а потім і самі йдемо. Нам тяжко на серці. Але все одно на зворотній дорозі мої очі механічно фіксують кожен дерев’яний брусок, а руки, так само механічно, вантажать його в спеціально для цього взяту сумку через плече.

Перед нашим домом ми подибуємо старого-доброго шторника Шмідта, який стоїть разом із нашим солдатом-дезертиром. Я сторопіла від несподіванки, що ці двоє наважилися вийти надвір. Ми розповідаємо їм про мерця, вдова намагається показати, як у нього відкрився рот. «Інсульт, — бурмоче колишній солдат. — Може, сходимо разом?» «Та ну, — відказує Шмідт. — А якщо в нього зникло щось із кишень? Тоді вся підозра впаде на нас». Та за мить нам уже не до померлого, бо Шмідт повідомляє: «Всі росіяни пішли». Вони забралися з нашого будинку, покинули весь квартал; доки ми ходили по технічну воду, всі вантажівки від’їхали. Шторник Шмідт розповідає, що свої вантажівки вони вщерть напакували матрацами й подушками від канап із покинутих квартир.

Поїхали! Всі поїхали! Нам важко в це повірити, мимоволі ми зиркаємо надвір, ніби звідти от-от виїдуть вантажівки з новими солдатами. Але ні, нічого: лише тиша, незвична тиша. Немає більше коней, не чути їхнього іржання, зникли й півні. Лише кінський гній. Але наймолодша консьєржева дочка вже і його вимітає з парадного холу. Я дивлюся на цю шістнадцятилітню: поки що єдина, кого я знаю, хто втратила цноту з росіянами. Обличчя в неї таке ж дурненьке і самовдоволене, як і завжди. Я намагаюся уявити, що би було, якби мій перший раз відбувся за таких обставин. Але відганяю цю думку, бо не можу такого навіть припустити. Одне очевидно: якби це сталося в мирні часи і дівчину зґвалтував який-небудь місцевий гультяй, то це спровокувало б звичний для того часу галас. Дізнання, протокол, допит, нарешті арешт і очна ставка, оголошення в газеті й погордливі сусіди. Дівчина реагувала б по-іншому, переживала б інший шок. Але тут мова про колективний досвід, передбачуваний і безліч разів зі страхом очікуваний; ідеться про те, з чим стикалися всі жінки навколо, про щось почасти неуникне. Цю колективну масову форму зґвалтування і долатимуть колективно. Кожна допомагає кожній, розповідаючи про це, даючи волю власним почуттям, як і змогу іншій жінці вилити її душу, виплеснути вистраждане. Що, звісно, не виключає того, що істоти, делікатніші за це зачерствіле берлінське дівча, від такого зламаються або ж усе життя нестимуть цей ґандж на собі. Ввечері, вперше від 27 квітня, двері до будинку знову зачинилися. З цього моменту, якщо в домі не розмістять наступні загони, починається новий життєвий відрізок для нас усіх.

Але близько 21-ї мене почали кликати з вулиці. Своїм здавленим голосом узбек не раз повторив моє ім’я (точніше його русифіковану форму, якою мене охрестив майор). Коли я визирнула надвір, він почав погрожувати й обурено показував на зачинені двері. Ну-ну, мій Грубасику, тепер це тобі не допоможе. Я впустила його всередину, майор ішов за ним слід у слід, виразно накульгуючи. Їзда на велосипеді йому зашкодила. Вдова знову зробила йому компрес. Коліно мало невтішний вигляд: сильно набрякло, почервоніло. Не можу збагнути, як із такою ногою він міг сідати на велосипед, танцювати і підніматися сходами. Вони бики за натурою: нам таке не до снаги.

Тяжка ніч із чоловіком у пропасниці. Його руки були гарячими, очі посоловіли, він ніяк не міг заснути, не даючи спати й мені. Нарешті засірів ранок.

Я провела майора з денщиком донизу, зачинила за ними двері, потім іще й наші парадні. Після цього була неприємна робота: в узбека був пронос, і він загидив туалет — і стіни, і плитку. Я протерла все кількома спецвипусками націонал-соціалістичних журналів для аптекарів, які валялися довкола, прибрала, наскільки вдалося, і витратила майже всю технічну воду, яку напередодні ввечері притягнула зі ставка. Що б на це сказав пан Паулі, цей випещений манірник із манікюром і педикюром!

Пізніше. Тепер уже вівторок. Близько дев’ятої ранку стукіт дактилем у парадні двері, яким ми й далі користуємось, хоча в домі більше немає росіян. Це була екземниця пані Вендт: до неї дійшли чутки, що настав мир. На півдні, як і на півночі, здолали останній незлагоджений німецький спротив. Ми капітулювали.

Ми з удовою полегшено зітхнули. Добре, що все відбулося так швидко. Пан Паулі тепер проклинає Фольксштурм, безглуздо вбитих в останні години, всіх старих і виснажених, що безпомічно стекли кров’ю, бо для них забракло навіть шматка тканини, щоб перев’язати рани. Розтрощені кістки, що стирчали з цивільних штанів; блідо-білі тіла на ношах, із яких монотонно скрапувало; теплуваті слизькі калюжі крові по всіх коридорах… Без сумніву, Паулі натерпівся. Саме тому його невралгію, яка вже більш ніж на тиждень прикувала його до ліжка, я вважаю напівдушевною хворобою, такою собі втечею, відступом. Дехто з чоловіків у будинку теж переховується. Книгар приховує свою належність до партії, дезертир — дезертирство, а ще дехто своє нацистське минуле; вони бояться депортації чи бозна-чого ще і залягають на дно щоразу, коли треба принести воду чи взагалі зробити бодай щось. Жінки теж усіляко намагаються заховати чоловіків і захистити їх від злого ворога. Що ще вони можуть вдіяти? Вони й так уже все зробили.

Отож ми впрягаємося і тягнемо